Руде диво кивнуло і міцніше пригорнулося до його плеча.

– Я вам кажу: їдьте додому і перечекайте то всьо. Хай затихне. Тут вже раз було подібне, тільки локальніше... Ви тоді того не відчували. Але тепер все виглядає на серйозну біду, розумієте, шо я маю на увазі? – Брєвнов уважно, проте все так само ж спокійно вивчав лиця хлопців навпроти.

Він гіпнотизував Дарцю: більш врівноваженої особи зустрічати їй іще не доводилось, хоча часами видавалося, що в погляді Ґєника проскакують такі ж оранжеві іскорки божевілля, як і в неї. В очах Дарці він був однією з найзагадковіших і найдивніших особистостей коледжу. Він був важливою фігурою на Полях Всевишнього, але то вже зовсім інша історія.

Диво злякано вислухало засторогу Ґєника і запхало в рот вільний великий палець. Запала лиховісна тиша.

– Нє, старий, – нарешті заговорив Семпл. – Нам по-справжньому треба. Ми підемо, і той, як його... К... кгм!

Семпльований мав сказати щось важливе, але Павук штурхнув його під бік ліктем.

Брєвнов, здавалось, усе зрозумів.

– То було ше за першого дєріка, його кликали Псіхом... Але він вас, певно, не вчив.

Хлопці заперечливо похитали головою.

– Шо він, шо теперішній – два черевики пара. Так от: мій друг, той, якого потяг збив, казав, що тут шось в корені неправильно. Ясно вам? Тому я не хочу, шоб ви шастали по... ну, ви знаєте, де. Добром то ся не скінчить, – Ґєник виразно подивився на Семпла з Павуком, а потім на Дарцю. Та зачудовано слухала їхні балачки, нескінченно близька до розуміння змісту; проте знала вона не достатньо, щоб ухопити нитку.

Семпл кашлянув у кулак і спитав начебто просто так:

– До речі, Дарцю, ти прийшла шось запитати?..

Дарця не мала що відповісти. Дивний запах від цигарок по-особливому діяв на неї – дуже знайоме відчуття. У будь-якому випадку, зараз вона тут – непроханий гість, виглядає, що й у тих чуваків проблеми.

– Та нє, – вповіла врешті вона пересохлим ротом. – Думала, може, де Банзай тут є. Але раз нема...

– Нє-нє, його тут точно немає, – з розуміючим виглядом закивав головою Павук, кривлячи кутик рота у вишкірі.

Дарця попрощалась і вийшла.

Не знайшовши відради (Банзай пропадав невідомо де – цікаво, кому він читав зараз лекції?), Дарця пішла до себе в кімнату прилягти подрімати.

Вона заснула. Так для неї розпочалася сюрреалістична криза в Маґічному театрі.

Вона блукала онейроїдними лабіринтами, гранично підходячи до межі божевілля, поки не зірвалася зранку, іще перед шостою, уся залита липучим потом, з повною недовірою до навколишньої дійсності. Суки спали (дякую, Боже, за скромні дари Твої); Дарця роздяглася догола й помилася в холодній воді з-під крану. Теплої тут не було від 1943-го, а дівчачі душові, на відміну від хлопчачих, були закриті і перетворені на непрацюючі підвали. Ані холодна вода, ані водичковість холоду не змогли переконати у тому, що вона вже не спить. Потім переодяглась у все чистеньке, зварила собі чаю і вийшла на коридор. Там собі трохи поплакала і подумала, як було б добре зараз знову полежати з Банзаєм у теплому ліжку; просто полежати й нічим не перейматись, як тоді. Бо все, що оточувало її, що мало на неї вплив, – все вже до смерті втомило її: звуки і голоси, які чула тільки вона, суки з гуртожитку, сновидіння і батьки, до яких іще треба було зрідка навідуватись.

А потім вона пішла до Банзая, наговорила йому купу бздур, облаявши з ніг до голови. А потім повірила йому, що сон закінчився, а ще пізніше сказала, що зовсім не проти завершити почате однієї осінньої ночі.

Але вона продовжувала боятись. І Банзай, судячи з усього, теж. Вони мали йти у якийсь підвал. (Пам'ятаєш, і Корій щось згадував про підвали.)

Коли вони сиділи у його кабінетику, де так приємно пахло Банзаєм (Дарця саме обіймала його за шию), сумно-сумно вона призналася, що їй жахливо важко. І страшно. І чи не могли б вони не йти ні в які підвали, а ще посидіти так з півгодини і піти собі під завірюхою до Банзая додому... І вони б увімкнули музику, не надто голосно, щоб не налякати сніг, і "Creedence Clearwater Revival" дуже тихо співали б "I put a spell on you", і вона б так само тихо підспівувала, а потім вони б лежали на ліжку, у теплі, у затишку, без страху перед шумом і невідомим, і дивилися б, як падають на вікно сніжинки.

– Ми лишень спустимося, туди й назад, – намагався заспокоїти її Юрко. – Якщо хочеш, зачекай мене тут. Корій панує тільки над сновидіннями, а ми прокинулися. Почекаєш?

Дарця заперечливо буркнула і міцніше притислася. Спати, тільки спати без сновидінь, перечекати, поки все не мине безслідно, а тоді прокинутися й радіти життю, нормальному життю, де тебе всі люблять, і шанують, і поважають, і мають за авторитета. ВСІ, а не один виснажений і хворий на пневмонію Банзай.

– Ідемо?

Дарця знову буркнула щось невиразне, але злазити з колін не хотіла.

Дикий, наче виття мандраґори, крик, що розлігся коледжем, змусив її здригнутися і втиснутися у тепло.

(нікуди не йдемо, сидимо тут, хочу тебе, Банзаю, хочу спати в тиші й безпеці ну чомучомучому? Чому так все котиться?)

Юрко дивно зблід. Він ледве зняв із себе Дарцю і зіп'явся на рівні ноги (вона спробувала вилізти йому на руки).

– Дарцю, злізь, там шось трапилось...

Дарця заперечливо замотала головою, все ще висячи в Банзая на руках, обвивши ногами Банзаєву талію, як лемур.

– То всьо Корій, не йди туда, чуєш? – пропхенькала вона. – То навіть не Корій, то хтось із учнів вар'ює, бо оголосили карантин. Не йди, ну будь ласочка...

Юрко зітхнув:

– Ми на три хвилинки спустимося в підвал. Ти постоїш при вході, я зиркну всередину, побачу, шо там нічого немає, беру тебе знову на руки і йдемо до мене.

– Нє, я хочу спа-ати, – вже знову майже плакала Дарця, ніякими вмовляннями не вивільнюючи його шиї. Вона відчувала невмотивований тваринний жах, приторне передчуття катастрофи, що трапиться з хвилини на хвилину.

Нарешті розплела руки, що обвивали шию. Злізла на підлогу. Схопила Юрка за руку.

– Три хвилинки, ти пообіцяв.

– Три хвилинки. Не більше, – промовив Банзай у відповідь. – Чим скорше підемо, тим скорше повернемось.

Вони вийшли на коридор і поплентались на другий поверх, у дівчачий гуртожиток.

Дарця відчувала, що у неї гарячка. Судячи з усього, те саме було і в Юрка. Він виглядав, як покійник, з фіолетовими колами під очима, кольору подушечок у труні мафіозі, із мертвотною блідістю на лиці.

Банзай знайшов маленький коридорчик і сходи донизу, перегороджені ґратами.

– Всьо, ми не пройдем. Тепер вертаємось, – швидко потягла Дарця його назад.

Але замок на ґратах був збитий.

– Ідеш зі мною, чи залишаєшся тут, почекаєш?

Дарця тупнула ногою від безсилля й закусила губу, аби знову не розревітися від безвиході. Переляк, як волохатий кігтистий страшок, вмощувався десь між її нутрощами, вовтузився, скручуючи з кишок зручне гніздечко, час від часу запускаючи свої кігтики та зуби-голки у живу плоть: "Гей, Дарцю, я вже тут! Зручно вмостився! Я готовий боятися, А ТИ?"

Пролунав іще один нестямний крик. Крик

(чуєш дихання Женця з іржавою косою?)

болю. Коли дізнаються про карантин, так не волають.

Дарця схопила його за руку і пішла у темряву підвалів.

2.

Семпльований і Малаялам