Павук почував сильне занепокоєння. Сніданок (котлети з відмінної полядвички) просилися

(друже Цур-і-Пек, де ти пропадаєш?)

назад. У голові нав'язливо крутилися

(з чого, цікаво, були вранішні котлетки?)

погані думки, від яких хотілося блювати. Він прогнав їх і першим пішов вниз по масних, забруднених порохом десятиліть сходах.

Ані Павука, ані бідаку Семпльованого ніхто більше не бачив.

3.

Банзай

Банзай, все ще стискаючи долоньку Дарці, зачаровано водив рукою по написі. Вони спустилися вниз, на перший поверх, а потім іще нижче, у саме жерло підвалів, і тепер стояли перед масивними дверима, вщерть розписаними загадковим візерунком, котрий сотні тисяч років слугував письменами для неймовірних рас і цивілізацій.

Червоним атраментом, ніби запрошення на страту, було виведено:

'Ктафлагн Йог-Сотот уфнпла'ая х'і – л'геб

ПРИЧИННИЙ ХРОБАК, ЩО БІДУ НАКЛИКАЄ,

а під написом – дивна печатка: підківка, до кінців якої домалювали по кілечку.

– То писав Корій, та? – поцікавилась Дарця.

Банзай знизав плечима. Відчинив двері й зайшов досередини. Дарця спершу вперлася, але по секунді послідувала за своєю долонькою.

Першим, що сказав Банзай, було:

– Не може такого бути. Бо такого не буває. Бо такого бути не може...

Юрко стояв у дверях, відчуваючи спиною Дарцю, з відкритим ротом й очима, повними здивування, він дивився у глибину тунелю. Перед ними не відкрилася смердюча прокислими онучами паща підвалів-душових, де десятки років тому милися дівчата.

– Такого не може бути тут. Тут таке не поміститься...

Бо перед ними розгорнувся довжелезний коридор, майже точна копія тих коридорів, що були нагорі; довжелезна горизонтальна штольня, з поодинокими слабими лампами, котрі кидали на землю жовті острівці світла. Жарівки дозволяли розгледіти лише оті бліді овали в межах снопа і верхівки залізних плафонів. Усе решта тонуло в темряві.

Банзай ступив іще кілька кроків допереду.

Діл був дуже навіть справжнім, як і світло, і лампи. Лиш темрява за межами світлових плям була апофеозом усієї темряви земної, зібрана під коледжом і згущена до консистенції смоли. Банзай зовсім не мав бажання зізнаватися собі у власних страхах. Найбільше він боявся, що вони виявляться небезпідставними.

Виглядало на те, що за темрявою не було нічого. Абсолютно.

– Банзаю, дивися там! У кінці! – Дарця показала пальцем на велетенські ворота чи, радше, Ворота в кінці тунелю. Не менше п'яти метрів заввишки, обковані навхрест широкими металевими смугами, запорошені і надзвичайно старі. Він сковтнув слину. До біса, вони не були старими, вони були древніми.

На дверях висіло велике кільце, грубо обточене і важке. "Щоб достукатись до мертвих", – спало на думку.

Все ще не відпускаючи руки своєї супутниці,

(Головне не забути: такого не буває, бо бути такого не може),

Банзай крокував коридором. Він роздивлявся на всі боки, силкуючися побачити хоча б якісь ознаки матерії в мороці, переходив з одного острівця до наступного, наближаючись до дверей. За ними, за тими Дверима, було те, чого вони шукали.

Раптом голову пробив наскрізь крижаний, мов січнева бурулька, здогад. Він зупинився і потер гаряче чоло рукою: такого не буває, але таке сталося. Насправді ніякого коридору не існує, як немає тих Воріт у кінці тунелю. Це все – геть усе довкола – лише воскрешені Корієвою силою метафори. Він змусив свою хвору уяву викинути в реальність ці форми, уявні, але водночас лякаюче реальні.

Але Ворота, так чи інакше, мусять щось відмежовувати. І так чи інакше, за Ворітьми була ціль їхнього екскурсу в підземелля.

– Банзаю, давай краще вернемося, ну? – тихо сказала Дарця. Але Банзай ніяк не відреагував: треба було йти, поки ніщо не стояло на перешкоді.

– Відчуваєш, що зараз те місце порожнє? Корія тут немає.

Дарця розглянулася навкруги. Лиш порожня черепашка, вільна від свого ненормального мешканця.

– Тут взагалі нічого, крім тих дверей, не існує! – вигукнула вона. – Ідемо, ти обіцяв, ну будь ласка, невже ти не відчуваєш, що зараз хтось прийде? – усе це подобалось Дарці щосекунди менше. Вона відчувала, як ось-ось, вже за мить, трапиться щось непоправне.

Дарця продовжувала шарпати його за руку. Банзай розвернувся до неї і спробував заспокоїти, притуливши її до себе у жовтому промінні. Незатишно. Пекельно незатишно почував він себе під цим самотнім світлом у непроглядній темряві.

– Ще секунду, ти ж дозволила три хвилини, Дарцю? Не переживай, ми вже йдемо до мене...

Дарця глянула на нього (в очах її стояли сльози), хотіла щось промовити, щось важливе, що змусило б Юрка негайно забратися з цього гнітючого місця, якого насправді не існувало в реальності, лише десь у позачассі, коли голосно затраснулися двері. Ті, котрими вони зайшли.

У темряві стояла самотня фігура.

– Досконало, – промовила постать. – Можна починати.

4.

Аліска

Директор, білий та вимащений кров'ю, наче сартрова статуя Сатурна, скочив на неї, виставивши наперед циркуль. Аліска ще раз запищала і кинулася в протилежний куток. Якщо вона добереться до сусідньої кімнатки, вона врятована. У дверях був надійний (Аліска дуже хотіла вірити у це) замок, у кімнаті був телефон. А телефон – синонім до слова "порятунок".

– Відчепі-і-і-іться!!! – знову закричала вона, заливаючись слізьми. Директор підходив до неї, обережно, аби не злякати передчасно жертву. Кров на оці трохи заважала, але то дурниця для справжнього чоловіка.

Аліска скулилась у куточку. Вона була готовою прийняти смерть, але якийсь голос, дуже глибокий і сильний, із надр свідомості крикнув

(тепер давай біжи, тепер або ніколи),

щоб вона ворушилась. Аліска зірвалась, як пружина, випрямила ноги, цілячись каблуками в пах нападника, але втрафила в коліна. Директор скрикнув, лайнувшись, і махнув навпомацки циркулем.

Дівча голосно заревіло від болю – сліпий удар прийшовся по її обличчі. Голки ніжок пробили щоку, в кров роздираючи ясна, і видерли чималий шмат плоті. На лівій щоці утворилась рвана дірка із яскраво- червоними від крові краями.

Пан Андрій видав переможний рик і кинувся навздогін. Аліска, виючи, кулею метнулася до кімнати, з розмаху намагаючись затраснути двері. Він наздогнав утікачку при самих дверях, люто заїхавши циркулем по лівому боці. Аліска з криком упала на паркет, а пан Андрій ще раз вдарив її у рану. Аліска з останніх сил штурхнула ногою, на цей раз таки попавши директорові в яйця. Вона заскочила у кабінет, затраскуючи двері.

Двері вперіщили по його руці. Аліска налягла на них, тиснучи, чуючи, як хрумтить під деревом променева кістка. Пан Андрій верескнув, наче жінка, ледве Аліска відчула голосний тріск. Вени на руці директора надулись, мов сині п'явки. Сволота за дверима все ще міцно стискувала циркуль, на голочках якого вистигав шмат її щоки. Аліска вперлася у двері спиною, відчуваючи, що супротивник ось-ось переважить її. Попри лютий біль, вона вчепилася пазурами у набубнявілі вени й міцно їх стисла.

Циркуль випав, з-під Алісчиних нігтів порскнув фонтанчик свіжої крові. Пан Андрій завив із новою силою і шарпнув руку до себе.

Чотири Алісчині лаковані нігті відірвалися від подушечок плоті з неприємним чваканням, залишаючись на пальцях лиш завдяки рваним ниткам м'яса.