В кострі був зложений сухенький,Як порох, був уже палкенький,Його й держали на підпал.Під ним вона огонь кресалаІ в клоччі гарно розмахалаІ розвела пожар чимал.66 Кругом костер той запаливши,Зо всей одежі роздяглась,В огонь лахміття все зложивши,Сама в огні тім простяглась.Вкруг неї полом’я палало,Покійниці не видно стало,Пішов од неї дим і чад! —Енея так вона любила,Що аж сама себе спалила,Послала душу к чорту в ад.
Частина друга
1 Еней, попливши синім морем,На Карфагену оглядавсь;Боровсь з своїм, сердега, горем,Слізьми, бідняжка, обливавсь.Хоть од Дидони плив поспішно,Та плакав гірко, неутішно.Почувши ж, що в огні спеклась,Сказав: «Нехай їй вічне царство,Мені же довголітнє панство,І щоб друга вдова найшлась!»2 Як ось і море стало грати,Великі хвилі піднялись,І вітри зачали бурхати,Аж човни на морі тряслись.Водою чортзна-як крутило,Що трохи всіх не потопило,Вертілись човни, мов дурні.Троянці з страху задрижали,І що робити, всі не знали,Стояли мовчки всі смутні.3 Один з троянської ватаги,По їх він звався Палінур;Сей більше мав других одваги,Сміленький був і балагур;Що наперед сей схаменувсяІ до Нептуна окликнувся:«А що ти робиш, пан Нептун!Чи се і ти пустивсь в ледащо,Що хочеш нас звести нінащо?Хіба півкопи і забув?»4 А далі після сеї мовиТроянцям він так всім сказав:«Бувайте, братця, ви здорові!Оце Нептун замудровав.Куди тепер ми, братця, пійдем?В Італію ми не доїдем,Бо море дуже щось шпує,Італія відсіль не близько,А морем в бурю їхать слизько,Човнів ніхто не підкує.5 Ось тут земелька єсть, хлоп’ята,Відсіль вона невдалеку:Сицилія, земля багата,Вона мені щось по знаку.Дмухнім лиш, братця, ми до неїЗбувати горесті своєї,Там добрий цар живе Ацест.Ми там, як дома, очуняєм,І як у себе, загуляєм,Всього у нього вдоволь єсть».6 Троянці разом принялисяІ стали веслами гребти,Як стрілки, човники неслися,Мов ззаду пхали їх чорти.
