За кучму сю твою велику Як дам ляща тобі я в пику, То тут тебе лизне і чорт! І очі видеру із лоба Тобі, диявольська худоба, Трясешся, мов зимою хорт! 57 Мандруй до сатани з рогами, Нехай тобі присниться біс! З твоїми сучими синами, Щоб враг побрав вас всіх гульвіс, Що ні горіли, ні боліли, На чистому щоб поколіли, Щоб не оставсь ні чоловік; Щоб доброї не знали долі, Були щоб з вами злиї болі, Щоб ви шаталися повік». 58 Еней від неї одступався, Поки зайшов через поріг, А далі аж не оглядався, З двора в собачу ристь побіг. Прибіг к троянцям, засапався, Обмок в поту, якби купався, Мов з торгу в школу курохват; Потім в човен хутенько сівши І їхати своїм велівши, Не оглядався сам назад. 59 Дидона тяжко зажурилась, Ввесь день ні їла, ні пила; Все тосковала, все нудилась, Кричала, плакала, ревла. То бігала, якби шалена, Стояла довго тороплена, Кусала ногті на руках; А далі сіла на порозі, Аж занудило їй, небозі, І не встояла на ногах. 6 °Cестру кликнула на пораду, Щоб горе злеє розказать, Енеєву оплакать зраду І льготи серцю трохи дать. «Ганнусю, рибко, душко, любко, Рятуй мене, моя голубко, Тепер пропала я навік! Енеєм кинута я бідна, Як сама паплюга послідня, Еней злий змій — не чоловік! 61 Нема у серця мого сили, Щоб я могла його забуть. Куди мні бігти? — до могили! Туди один надежний путь! Я все для його потеряла, Людей і славу занедбала; Боги! я з ним забула вас. Ох! дайте зілля мні напитись, Щоб серцю можна розлюбитись, Утихомиритись на час. 62 Нема на світі мні покою, Не ллються сльози із очей, Для мене білий світ єсть тьмою, Там ясно тілько, де Еней. О пуцьверинку Купидоне! Любуйся, як Дидона стогне… Щоб ти маленьким був пропав! Познайте, молодиці гожі, З Енеєм бахурі всі схожі, Щоб враг зрадливих всіх побрав!» 63 Так бідна з горя говорила Дидона, жизнь свою кляла; І Ганна що їй ні робила, Ніякой ради не дала. Сама з царицей горювала, І сльози рукавом втирала, І хлипала собі в кулак. Потім Дидона мов унишкла, Звеліла, щоб і Гандзя вийшла, Щоб їй насумоватись всмак. 64 Довгенько так посумовавши, Пішла в будинки на постіль; Подумавши там, погадавши, Проворно скочила на піл. І взявши з запічка кресало І клоччя в пазуху чимало, Тихенько вийшла на город. Ночною се було добою І самой тихою порою, Як спав хрещений ввесь народ. 65 Стояв у неї на городі В кострі на зиму очерет; Хоть се не по царській породі, Та де ж взять дров, коли все степ;
