Як втопленик, посинів ввесь; Дрижали губи, сам дрочився, Зубами клацав, мовби пес, Сказав: «О, стара пустомеля! Яхидств і каверз всіх оселя! І ти тхором мене зовеш! І небилиці вимишляєш, Народ лукаво ввесь лякаєш, На мене ж чортзна-що плетеш. 109 Що буцім хочу я одтяти Головку лисую твою; Та згинь! — не хочу покаляти Честь багатирськую свою. А ти, Латине милостивий, Коли такий став полохливий, Що і за царством байдуже? Так лізьте ж до Енея раком, Плазуйте перед сим трояком, Він мир вам славний устриже. 110 Коли ж до мира я поміха, Коли Еней мене бажа І смерть моя вам єсть потіха; Моя душа не єсть чужа Од храбрости і од надії, Іду, де ждуть мене злодії, Іду і б’юся з втікачем! Нехай хоть стане він Бовою, Не наляка мене собою, Поміряюсь з його плечем». 111 Коли в конгресі так тягались, Еней к Лавренту підступав; На штурм троянці шиковались, До бою всякий аж дрижав. Латин таку почув новинку, Злякавсь, пустив із рота слинку, І вся здригнула старшина. «От вам і мир», — сказав Турн лютий І, не терявши ні минути, Пред військом опинивсь, як на! 112 Оп’ять настав гармидер, лихо; Народ, як черв, заворушивсь. То всі кричать, то шепчуть тихо, Хто лаявся, а хто моливсь. Оп’ять війна і різанина, Оп’ять біда гне в сук Латина, Сердешний каявсь од душі, Що тестем не зробивсь Енею, І послі б з мирною душею Лигав потапці і книші. 113 Турн миттю нарядився в збрую, Летить, щоб потрошить троян; І роз’ярив дружину злую Побить Енеєвих прочан. Прискочив перше до Камилли, Як огир добрий до кобили, І став їй зараз толковать: Куди їй з військом напирати; Мессап же мусить підкрепляти Цариці сей прокляту рать. 114 Розпорядивши, Турн, як треба, Махнув, засаду щоб зробить, На гору, що торкалась неба, І щоб фригійців окружить. Еней построїв тож отряди, Де всім назначив для осади Без одступу на вал іти. Ідуть, зімкнувшись міцно, тісно, Ідуть, щоб побідить поспішно Або щоб трупом полягти. 115 Троянці сильно наступали І тиснули своїх врагів, Не раз латинців проганяли До самих городських валів. Латинці также оправлялись І од троянців одбивались, Один другого товк на прах; Тут їх чиновники тузились, Як півні за гребні возились; Товклись кулаччям по зубах. 116 Но як Арунт убив Камиллу, Тогді латинців жах напав; Утратили і дух, і силу, Побігли, хто куди попав. Троянці з біглими змітались, Над їх плечами забавлялись І задавали всі сто лих. Ворота в баштах запирали, Своїх ховатись не пускали, Бо напустили б і чужих. 117 Як вість така прийшла до Турна
