— Ми подумали, пане професор, — розпочав Боян, — що вже час їм переїхати десь до комфортнішого місця.
— Наприклад, до котроїсь з професорських резиденцій, — зухвало додав Еван.
— Оце цікаво. А до котрої?
— Ми ще не вирішили. Оскільки Дафна наполягає на тому, що нашу поведінку відстежують за допомогою відеокамер… — я спостерігала за професором, сподіваючись розгледіти якусь неадекватну реакцію, але той лише зацікавлено підняв брову, — То ми думаємо, десь повинен бути пульт керування і…
— А, до речі, — усміхнувшись, перепинив мене професор, — Щось я не бачу самої Дафни. Вона що, знешкоджує відеокамери в душовій кімнаті?
Ми перезирнулися.
— Ми її сьогодні ще не бачили, — повідомив Еван, — А
Тоді я не зрозуміла, до чого був цей наголос, зроблений Еваном. Втім, на все є причина. Іноді, правда, настільки кумедна, що хоч плач.
— Та ні. Зайдіть до неї після пари, передайте мої вітання з приводу нового цікавого вивиху в сюжеті.
Ми дещо заспокоїлись. Таємничі зникнення до цього часу мали цілком офіційні пояснення. За власним бажанням… куратора попереджено… А раз пан Арт нічого не знає, значить… Значить, все гаразд?
Але Дафна так і не з’явилася. На перерві ми з Еваном довго і безрезультатно калатали в двері її кімнати. Потім, для певності, зазирнули до душу і вбиральні. Оскільки Дафни ми там не виявили, довелося нам витримати ще один сеанс акопуктурної терапії — пропустити пару декана якось ніхто не наважився. Втім пана Фелоні ніхто не слухав, а нещасна Ангела, котрій випало розповідати про феномен конформності в групах, плутала Аша з Ешером, а Шеріфа з шафером від чого декан конвульсивно посмикувався і тяжко зітхав.
На обіді на нас чекала ще одна несподіванка — за столом бамбузлівців бракувало одного. Радше, однієї — зникла наша улюбленка Лора. Тобто, звичайно, не зникла — з офіційним поясненням на цей раз не було ніяких ускладнень: Рене Бамбузл авторитетно повідомив про її від’їзд.
Ангела лише кивнула; коли зранку вона повернулася з душу, коло ліжка стояли зібрані валізи, самої Лори вона не бачила.
Все в найкращих традиціях… Але до сьогодні люди не 'від’їжджали' по двоє. Та й речі Дафни залишились на своїх місцях — Герда дозволила нам переконатись в цьому, супроводжуючи екскурсію єхидними коментарями на зразок 'це в нас — салон краси', ' а тут — поклади дорогоцінних металів'. Ох і противна ж особа!
Залишалось лише донести факт відсутності Дафни до відома адміністрації.
Обід затягнувся. Себто, навчальний процес було призупинено до з’ясування обставин — тепер вже повноцінного і беззаперечного — зникнення нашої колеги. Декан відрядив водія і місцевого завгоспа, пана Флаерті обшукати територію навколо Школи, тоді як пан Бамбузл був призначений керувати розшуком в приміщенні.
— Що ж з нею сталося?! — в котре вже запитував Еван, — Хтось бачить в цьому хоч якусь логіку?
Я стенула плечима.
— Знайшов, що запитати. Логіка — це як мікроби. Всі про це говорять, але ніхто не бачив на власні очі… І крім то…
Я завмерла, вражена здогадкою.
— Що — то? — не витримав Боян.
— Ви пам’ятаєте, що вона вчора сказала?
— Ну, Дафна взагалі багато говорить…
— Ні, про realty-show. Вона сказала: 'Якщо це realty-show, то мене тут завтра не буде!'
— Що, так і сказала?
— Так.
— А.
Ми приголомшено розглядали один одного. Лише тепер я помітила, що Еван не поголися, а Боян мав якісь підозрілі синці під очима та вимнуту сорочку. Що це ще за декаданс?
— Боян, ти що, не спав сьогодні? — поцікавилась я.
— Е-е… Я, мгнм…
— Та розколюйся! — дружньо пхнув його кулаком Еван, — Тут всі свої!
Боян набурмосився.
— Теж іще скажете, свої… Люди зникають, відбуваються якісь підозрілі речі, котрі ніхто не може пояснити, а всі поводяться, наче так і треба. Хоч би хтось спробував з’ясувати, що тут діється! Так ні, киваємо один на одного — він обмовився, вона сказала…
— Е, Боян, ти що? — не зрозумів Еван, — Якщо щось не подобається, так і кажи. Зрештою, ми всі — в одному човні.
— В жовтому. Жовтий підводний човен… — прошепотів Боян, — Ми всі живемо в жовтому підводному човні…
— Боян, ку-ку, ти з нами?
— Я? А куди ж я подінусь з підводного човна? — кволо усміхнувся той, — Так от. Сьогодні вночі я патрулював під нашими вікнами. На той випадок, якщо те, що бачила Лора, не було галюцинацією…
— І що, бачив щось? Е-е, або когось?
— Я прийшов запізно. Або зарано. Не бачив нікого… Зате до стіни була притулена драбина і…
— Драбина?
— Я що, якось не так артикулюю? Дра-би-на.
— Добре, все зрозуміло. Значить, драбина. Лише для чого?
— Для того, щоб вилізти на неї, звичайно.
— Дуже дотепно, — мовив Еван, — Боян, облиш свої вихиляси, сам же хотів з’ясувати, що тут діється.
— Ну добре. Я не знаю, для чого. Задоволений? Зранку драбину забрав Флаерті.
— Е-мм, Боян, — втрутилась я, — під час свого патрулювання ти ні на що більше не звернув уваги? Може якісь неприродні звуки?
— Ага, хропіння Евана! — радісно повідомив Боян.
— Ах ти ж собака скажена! — незлостиво відгукнувся Еван.
— А насправді, Боян? Може ти бачив щось, що допомогло б нам знайти Дафну?
— Не знаю… Хоча, мені здалося, на другому поверсі горіло світло. Я ще подумав, там же, наче, комора — швабри там і… швабри. Кого туди потягло посеред ночі?
— І ти мовчав! — вигукнули ми з Еваном ледве не в унісон.
За хвилину ми вже бігли переходом від лекційного корпусу до житлового.
Комора зі швабрами справді мала місце — це була малесенька кімнатка коло душової, куди пані прибиральниця складала свій інвентар. Окрім швабр, котрі так вразили уяву незвичного до домогосподарчого дискурсу Бояна, тут ще на полицях стояли інші корисні речі — запасні простирадла, рушники, кілька прасок і навіть миска з м’ятними цукерками. Певно, для ліквідування слідів перекурів і перепоїв, припустив Еван. Я так і уявила собі, як сердешна пані Флаерті, говірлива бабулька, котра часом пригощала нас фруктовим пирогом, хижо ховається в комірці, затиснувши в руках півлітру…
Однак, мова не про це. А про те, що за швабрами і стелажем з рушниками були, забуті богом і людьми, маленькі дверцята. Втім, не зовсім забуті — було помітно, що стелаж недавно відсували.
Ми звитяжно повторили трюк нашого невідомого попередника і опинились на вузьких спіральних сходах, котрі вели до невеликої, просякнутої пилом комірки. Я вже згадувала, що одним з елементів псевдо- романської архітектури Школи були невеличкі вежі. Так от, ця комірчина була, очевидно, внутрішнім вмістом вежі, котра розташовувалась на розі північного і східного крил Школи.
Тут було темно. Звичайно, не так темно, як в донжоні, — все ж таки тут були невеличкі, забрані ґратами, віконця, але ці самі віконця були забиті дошками, крізь які пробивалося лише два-три промені-самовбивці. І
