Дійсно, нарешті щось
— Ну, ви щось бачили? — радо зустрів нас Горан.
— О, там таке! — похмуро мовив Боян, — Загін спецназу з от-такенними бузуками…
— Е-е, Боян, — сіпнула його за рукав Ангела, — Бузука — це такий музичний інструмент типу мандоліни… Ти, мабуть, хотів сказати, з от-такенними 'базуками'.
— А, красно дякую… Так от, з от-такенними мандолінами, тьху…
Люди почали потихеньку відмерзати, проклюнулося кілька непевних посмішок. І все було б добре, але, як завжди, чогось бракувало для повного щастя.
— Послухайте їх лише, — звернулась до громадськості Лора, — Навчались би собі спокійно, аби не їхні ідіотські вигадки. От і тепер, до декана керівництво приїхало — а ми влаштовуємо якийсь дурний ажіотаж!
— Хто б казав! — гмукнув Боян, — Хто в нас тут ночами репетує? Мабуть, найбільш помірковані та розважливі?
З виразу обличчя Лори схоже було, що вона готова роздерти Бояна на шматки. Тільки зараз я помітила, що вона сьогодні зовсім не нафарбувалася, тоді як раніше хизувалася товстим шаром добре втрамбованої краси, викликаючи в Дафни заздрісну огиду. Без косметики Лора нагадувала не ту розбещену фіфу, якою я її знала, а швидше маленьку розбещену дівчинку. Але дівчинку тендітну і вразливу.
— Я… Я просто… Це все через ваші витребеньки!
Здавалося, вона зараз заплаче. Ми відійшли в куток, аби не дратувати нещасну.
Горан і Міхал, які сиділи найближче, перезирнулися, усміхаючись.
— А що у вас там сталося? — запитав Еван у Ангели.
— Не знаю… Здається, вона щось побачила за вікном. Тобто, когось. Тяжко сказати — мені нічого не було видно. Але Лора була переконана, щось у вікно зазирав якийсь чоловік.
— Гм. Це від абстиненції, — єхидно мовив Боян.
— Боян, чого ти такий злий? — підняла брови Ангела, — Може, теж від абстиненції?
В Бояна відвисла щелепа. Ангела хитро всміхнулася.
— Ну, і ви розумієте, я вам нічого не казала.
Запала мовчанка. Мені подумалося, що ми насправді дуже погано знаємо один одного. Минуло вже півтора місяці, але нас щось постійно відволікало від особистого спілкування. Фактично, ми чужі один одному. Ми — колеги, сусіди, одногрупники, що завгодно, але не друзі. Цікаво, чому? Найближчим до друга мені був, мабуть, Тоні, але він був як наче моїм суперником, тому ми й не могли бути відвертими. А без довіри у взаємин нема ніяких шансів… І, якщо я завтра не прийду на пари, то навряд чи хтось шкодуватиме. Здивуються, а потім вигадають якусь версію, котра була б їм на користь… Мені раптом стало страшно.
— інструментарій (тіло, голос);
— особисті якості (уява, увага, відчуття правди);
— направленість дії (соціальність).
Ввечері я довго блукала 'панорамою'. Так ми назвали мощену доріжку, яка бігла навколо Школи, відкриваючи тому, кому заманеться пройтись нею, негостинний скелястий краєвид. Спершу ми досить часто влаштовували собі променад навколо Школи, милувалися мальовничим узбережжям та барвистими світанками. Але невдовзі вся ця краса вже сиділа в нас в печінках, та й ніяких світанків більше не передбачалося з причини відсутності світила на робочому місці. Тобто, звичайно, сонце, мабуть, все ж таки десь сходило, але ось уже місяць воно не бажало ділитись з нами цим інтимним переживанням.
Що ж мене потягло на 'панораму', на холод і пронизливий вітер, та іще й ввечері? Те ранкове усвідомлення відторгнення, відокремленості… Воно не бажало йти, і я ніяк не могла відновити душевний комфорт. Тож мені хотілось поблукати на самотині і подумати про вічне. А ще більше хотілось, щоб хтось вийшов до мене, насварив за неналежне ставлення до власного здоров’я і змусив повернутись додому.
— Ірма?
Хтось йшов мені назустріч. Невже мрії збуваються?
— Ти що тут робиш о такій порі?
— Я? На тебе чекаю.
Тоні якусь мить збентежено мене розглядав.
— Правда? І давно?
— Та вже давненько. Бачиш, геть замерзла.
— Ну вибач, я…
— Тю, дурний. Я
— Ну, існує ціла низка способів дізнатись про це. Якщо дуже треба.
Все було не так, зовсім не так як слід!
— Тоні, що це з тобою? Підхопив параною в Лори? Так, раптом що, в мене є непогані транквілізатори. Спеціально в Сент-Ендрюзі прикупила…
Тоні мовчав. Місячні промені з боєм пробивалися крізь кудлаті хмари, гарно відсвічуючи на його темних кучерях; він дивився кудись вдалечінь, зовсім, здається, мене не слухаючи.
— Я більше нічого не розумію, — нарешті тихо промовив він, — Чия збочена уява створила отих Лордів? Кому це взагалі потрібно?
Е, так він все таки не повірив!
— Тоні, я знаю, все це виглядає дико. Але мусить же бути якесь логічне пояснення!
Він швидко повернувся до мене.
— А що ти тут бачиш логічного? Приладдя для тортур в шкільному підвалі?
— Відеокамери в душі? — підхопила я.
— Відеокамери?
Мені довелось швиденько розказати йому про версію, висловлену Дафною. Тоні уважно мене вислухав, а потім повільно усміхнувся.
— Дуже цікаво, — відсторонено виснував він, — А ти що думаєш з цього приводу?
— Е-е… я? — Може, сказати? Ні, справді, розказати про всю нашу безглузду гру і, можливо, здобути союзника? — Як на мене, це все ж таки змова…
— Ти впевнена?
— А як тут бути впевненим? До речі, пан Ольберт, схоже, не підтримує цього проекту. Він так і сказав Бамбузлу, коли той кликав його на зустріч з
— Он як.
— Думаю, варто поговорити з ним. І взагалі, мене дивує наша пасивність. Давно можна було б дістатись до Сент-Ендрюзу, дізнатись там…
— Пішки?
— Що, пішки? — не відразу зрозуміла я, — А, ну можна й пішки. Що тут, лише якихось тридцять кілометрів…
— Горами. Вночі. Дуже хороша ідея.