— Ну добре, а що ти пропонуєш? А може, в тебе є якась вірогідна версія?
— В мене… — він замислився, — Ні, поки що немає.
Цікаво… Я все ж таки не змогла сказати йому правду. А чи не значить це, що він теж — не зміг?
— Знаєш що? — Він насилу перервав свої епічні роздуми, — Чому б нам не повернутись додому? Все таки тепліше. Зробимо чаю…
— Тоні, ти — фатальний чоловік! — вражено мовила я, — Можеш спокусити жінку двома словами!
— Правда? Ніколи не помічав. Може, моя проблема в тому, що жінки про це не знають?
Ні, він все таки хороший хлопець. Хоч і єзуїт.
Власне тому я й довірила Тоні заварювання чаю. Дивно, звідки раптом така довірливість у атмосфері всезагальної підозрілості? Насправді ж, я ще планувала зазирнути до Дафни аби обговорити нашу завтрашню стратегію — на ранок ми повинні були звітувати перед нашим куратором, паном Артом, про здійснену роботу з втілення легенди. Чим його потішити? Останнім часом, чесно кажучи, хизуватись особливо не було чим, якщо не рахувати окремі напади параної та галюцинацій. Втім, це не наша заслуга. Ну, не лише наша.
Двері мені відчинила Герда, сусідка Дафна, одногрупниця Тоні. Це була цікава дівчина — цікава тим, що я так і не вирішила, як саме слід до неї ставитись. Вона була маленька, миршавенька і носила волосся мишачим хвостиком, але в той же час вона була дуже енергійна і життєрадісна, постійно всміхалась і розказувала якісь сумнівні жарти. В мене вона викликала стійкі асоціації з ручним пацючком.
— А Дафна вже спить! — радісно повідомила вона, — Прийшла з побачення — ну, ти знаєш — стомилась, певно, і спить тепер, як немовля.
— З поба…? А, зрозуміло, вибач.
Звісно, Дафна вже не вперше повідомляє сусідці про своє бурхливе інтимне життя. Дуже зручно для конспірації. Але, з іншої сторони, створюється враження, що Дафна тільки те й робить, що ходить на гм… вечорниці. Навіщо їй це? І чого це вона вже спить? Адже лише одинадцята!
Отже, завтра доведеться імпровізувати. Що ж, нам не вперше…
Занурившись у роздуми, я не відразу помітила пікантну сценку на підвіконні. На сходах було темно, тож розібрати всі деталі мені не вдалося. Двоє цілувалися. Ну що ж, з ким не трапляється… Але, чорт! Це ж Алекс і… і Вероніка!
Я пришвидшила ходу. Нічого собі! Ця дівиця нам всі вуха продзижчала своїми наріканнями: клятий Алекс те, чортів Алекс це! А тепер от чоломкається зі своїм бармаглотом на підвіконні! Цікавий вихід з ситуації… Полюби ворога свого. Ха! Не вірю!
До власної кімнати я зайшла все іще під враженням від побаченого.
— Тоні, вірити не можна нікому!
— Угу, — погодився він, дмухаючи на чай, — А що таке?
Я розповіла йому про сценку на сходах. Тоні замислився.
— Що ж, вона — молодець.
— В сенсі? — не зрозуміла я.
— Хороша гра.
— Гра? Ну гаразд, тобі видніше. Але навіщо?
— Може, вона хотіла викликати співчуття? Симпатію? Довіру? Не знаю, може, вона просто тренувалася.
— Тобто? — я ледве не вдавилась чаєм, — Ти хочеш сказати, можна так зухвало брехати — заради мистецтва?
— Можна, — серйозно відповів він.
— І ти… теж так робиш?
— Я? Звичайно.
Я ковтнула свій чай і щільно стулила повіки. Що ж, я нічим не краща за них. Якщо можна дурити людей заради заліку, то заради мистецтва — це навіть шляхетно. Це викликає повагу і захоплення.
А втім, байдуже. Завтра побачимо, як Вероніка буде викручуватись. Завтра… Мабуть, змінювався тиск — жахливо хотілось спати. Я похапцем допила чай і роздяглась. Тоні традиційно відвернувся. Цікаво, підтримував образ, чи й справді стидається? Шляк, так іще гірше. Зранку я думала, що мені бракує довіри. Тепер я зрозуміла, що мені бракує Тоні. Того, котрого я знала. Ні, навряд… навряд чи, знала. Але бракує так чи так.
Тоні Танвьє
Я хотів би подивитись зі сторони на себе, свій досвід. Рік в новому місці, серед чужих людей, повинен допомогти мені краще оцінити власну життєву позицію, своє призначення. А ще я хотів би спробувати себе в дещо іншому амплуа, ніж мене знають вдома. Мені потрібно постійно практикуватись, що було б дуже складно в звичному оточенні.
Дафна Кролєвська
Передусім, нових знайомств, цікавих людей. Мене завжди приваблювало спілкування з людьми інших культур — адже лише так, мені здається, можна вивільнитись від звичних стереотипів, стандартів власної культури, повніше зрозуміти світ. Сподіваюсь також на нові враження, навіть пригоди, бажано, звичайно, такі, що матимуть позитивний, дидактичний ефект.
Алан Арт обвів нас іронічним поглядом.
— Так що ви думаєте з приводу англійської монархії?
Запала змістовна тиша.
Мушу зізнатись, ми зовсім не були готові до цього запитання. Від пана Арта слід було чекати різних підступів, хоч би й феноменології духу натщесерце, але чого раптом англійська монархія? Крім того, нас займала зовсім інша проблема — Дафна вже хвилин на п’ятнадцять запізнювалась на пару… Невже проспала? Останнім часом таке траплялося все частіше, але щоб Дафна проміняла пару Алана Арта на безсумнівну, але короткоплинну втіху ранкового сну? Дуже на неї не схоже.
Ми сиділи як на голках, а така акопунктурна терапія зовсім не сприяє виділенню дотепних ідей, котрих, схоже, очікує від нас професор. Не міг він не помітити відсутності своєї найбільшої прихильниці, а отже, очевидячки, знущався. Що ж, професор Арт в своєму амплуа.
— Невже монархія, як феномен антимодернізму, ніколи не викликала у вас зацікавлення?
Ми похмуро мовчали.
— А дарма… Англійська монархія, з точки зору сучасної міфотворчості — явище унікальне. Розмах цього проекту просто вражає… Голівуд, порівняно з ним, — вовтузня в пісочниці.
Пан Арт пройшовся вздовж класу.
— Як ти думаєш, Еван, кому це потрібно?
— Певно, королівським покоївкам і камердинерам, — похмуро відповів той.
— А-а, змова покоївок! — заусміхався пан Арт, — Ну звісно, є й така версія. А ти як гадаєш, Ганс?
Ганс нервово прокашлявся.
— Олігархам, котрі утримують партію торі?
— Або мафіозним кланам з партії лейбористів, котрі контролюють олігархів, котрі думають, що утримують партію торі? — єхидно мовив професор, — А якщо забути про політику? Пофантазувати?
— Музейним працівникам? — подала голос Ангела.
— Гм, варіант. Уявіть собі, Великобританія — найбільший музей під відкритим небом. Мільйони експонатів, тисячі кваліфікованих працівників, котрі, можна сказати, життя поклали задля служіння історії…
Я так і не зрозуміла, знущається він чи мріє вголос.
— А може це — експеримент? — поцікавилась я, — Великий соціальний експеримент?
— Безперечно, — серйозно мовив професор, — Як і багато інших державних устроїв. Втім, мені імпонує сама ідея — нескінченний, необмежений у часі й бюджеті експеримент… І ніякої комісії з професійної етики! Ніякого готторнського ефекту!
Професор, схоже, геть замріявся. Нарешті він тяжко зітхнув і повернувся до прозаїчних реалій.
— Ну гаразд. А як там наші Лорди? Ще й досі чатують в донжоні?
