— Що?.. То вона в тебе тут порядкує! Викинь те зiлля, серце! Се вже зовсiм по-мужицькiй.
— Добре, серденько.
Тодi вона його цiлує:
— Голубе мiй!
От, находились, наговорились.
— Що це, — каже пан, — що нiкого нема? Куди се баба подiлась?
— А бач, бач, — зацокотiла панi, — якi вони в тебе порозпушуванi! Схотiла, то й пiшла.
— Та не де дiнеться! Ось я її гукну. Та й кинувсь гукати:
— Бабо! Бабо! Бабо! — як той хлопчик слухняний. — Зараз, серденько, баба прийде, — говорить панiї, вмовляючи її.
— Та де вона була?
— Певно, щось робила, любко. Се моя вся прислуга.
— А де моя Устина? I вона iзучилась бiгати, не питаючись? Устино! Устино!
Я стала перед нею.
— Де була?
— Ось у цiй кiмнатi.
Стала я знов за дверима: знов дивлюсь i слухаю.
XXIV
Увiйшла бабуся старесенька-старесенька, — аж до землi поникає, та вся-усенька зморщена; тiльки її очi чорнi iще живуть i яснiють. Увiйшла, тихенько ступаючи, вклонилась панiї та й питає:
— А що вам треба, пане?
Панi аж з мiсця зiрвалась, що стара така смiла.
— Де се ти, бабо, була? Я тебе вже сам мусив гукати, — каже пан.
— Коло печi була, паночку: Ганнi помагала, щоб добра вам вечеронька була.
Пан бачить, що вже жiнка важким духом дише, а все не важиться вiн бабусю налаяти; лупа очима та кашляє, та ходить, — не знає, що вже йому й робити. Панi од його одвертається. Бабуся стоїть од порога.
— Що ж, вечеря готова? — питає пан уже хмурнiше.
— Готова, паночку, — тихо i спокiйненько одказує бабуся.
— Серце (до панiї), може б ми повечеряли?
— Я не хочу вечеряти! — одказала панi, вибiгла i дверима грюкнула.
— То й я не буду вечеряти, бабусю, — каже пан смутненько вже.
— То я собi пiду. На добранiч вам, паночку!
— Iди. Та треба глядiти, стара, щоб я не бiгав за тобою сам! — загомонiв був на неї, та зараз i вгамувавсь, як бабуся йому на те звичайненько одмовила:
— Добре, паночку!
Вклонилась i пiшла собi.
XXV
Ходив-ходив пан по кiмнатi. Чутно йому, що панi плаче за стiною. 'Боже мiй! — промовив до себе, — чого вона плаче?' I так вiн те слово тихо, такеньки смутно промовив!
Не втерпiв — пiшов до неї; цiлує, вмовляє. Чималу годину вiн її благав, поки перестала.
— А вечеряти не хочу, — каже пановi. — Я на твої слуги — не то що — i дивитись не можу! Так iз тобою поводяться, як iз своїм братом… родичi та й годi!
XXVI
Сиджу сама у дiвочiй; сумно, тиша така… Ото життя моє буде! Всюди красне!.. 'Тепереньки, — думаю собi, — нашi дiвчата наживуться без моєї панiї! Веселенько та любенько їм укупцi… А менi — чужа сторона, i душi нема живої…'
Коли щось у вiконце стук-стук!.. Так я й згорiла!.. Сама вже не знаю як, а догадалась… Сиджу, нiби не чую.
Переждало трохи — знов стукає. Метнулась я та дверi всi попричиняла, щоб пани не почули.
— А хто се тут? — питаю.
— Я, дiвчино-горличко!
— Мабуть, — кажу, — чи не помилились: не в те вiконце добуваєтесь!
— То ж бо й не в теє! Нащо ж i очi в лобi, коли не зочити кого треба!
— Не так-то конче й треба!.. Оце найшли розмову крiзь подвiйне скло!.. Гетьте! Ще пани почують! Та й одхилилась од вiкна. А вiн таки:
— Дiвчино! Дiвчино!
— Чого се ти попiдвiконню вкопався, Прокопе? — загомонiв хтось потиху. — Он вечеря вже готова ще одколи, а вас нiкого нема!
XXVII
Хтось уступив у сiнцi. Я вiдчинила, аж це бабуся.
— Здоровенька була, дiвчино, — промовила до мене. — Просимо на вечерю, зозулько!
— Спасибi, бабусю!
— То й ходiмо.
— Ось я панiї спитаюся.
— Чого питатись, любко? То ж вечеря!
— Чи звелить iти.
Бабуся перемовчала хвилинку та й каже:
— То йди, моя дитино. Я тебе тутеньки пiдожду.
Пани сидять укупцi любенько, веселенько; щось межи собою розмовляють. Я ввiйшла, а панi:
— Чого сунешся?
— Пустiть, — кажу, — панi, мене повечеряти.
— Iди собi — вечеряй!
XXVIII
Пiшла я за бабусею через двiр у хату.
— Оце привела вам дiвчину, — каже бабуся, вводячи мене в хату.
А в хатi за столом сидить Назар чорнявий i молодичка гарненька, жiнка Назарова. У печi палає, як у гутi. Одсвiчують весело бiлi стiни i божничок, вишиваним рушниь. ом навiшений, квiтками сухими й зiллям уквiтчаний. З полицi миси, миски й мисочки, i зеленi, й червонi, i жовтi, наче камiння дороге, викрашаються.
