Спершу стара панi тiшилась велико тими гостьми, а далi, як почались мiж ними сварки, стала думати та гадати: — не рада вже їм, да не одбити. Наїде їх силечка одна, та кожний же то домагається панноччиного привiту собi; один одного зневажає, та й сваряться i гризуться. Почала вже їх стара панi собаками (за очi) взивати. Аж так над осiнь доля панноччина прийшла — i шарахнули вони усi од псi врозсип, себе самих соромлячися.

Спiзнався з панночкою полковий лiкар та й почав щодня вчащати. Такий вiн був тихий, звичайний, до кожного привiтний, — i на панича не походив!.. А як з нею спiзнався? Вже давненько панночки приїжджi переносили, що якийто вже там лiкар полковий хороший: i брови йому чорнi, i уста рум'янi, i станом високий, — така вже краса, що й не сказати! Тiльки що гордий дуже, — на жодну не погляне, не заговорить, хоч там як до його не заходь…

Панночка, чуючи таке, було, частенько говорить старiй:

— Якби ви, бабусечко, того лiкаря до нас завiтали, — нехай побачу, який!..

А стара, було, на те:

— Моя дитино, нацокотали тiї верхоумки скосирнi, а ти вiри пойняла… Велико диво — полковий лiкар! Се злиднi, бiдота! Що тобi з такими заходити?

— Та нехай я тiльки його побачу, бабуню! Чи справдi вiн такий, як славлють.

— Цур йому! Ще вв'яжеться! I так уже багато коло тебе звивається, а жоден не сватає. Один одного перебиває та сваряться, — бодай ви виказились!

От же як стара одмагалась! А внучечка як на пню стала: лiкаря та й лiкаря! Першого ж наїзду, як жарнув полковий начал, мусила стара ними переказувати, що лiкаря до себе в гостину запрошує. Тi живо погодились: 'Привеземо, привеземо', кажуть.

— А коли ж ви нас одвiдаєте? — питає панночка, сюдитуди обертаючись та в вiчi їм заглядаючи, немов як лисеня. — Чи хутко?

— Коли ви такi ласкавi, то ми й позавтрьому будемо, — кажуть гостi, як на ногах не пiдлiтуючи. I поїхали, раденькi що дурненькi.

Та вже й убралась того дня панночка хороше! А стара супиться та все бурчить:

— Нащо нам та голь нещадима здалася! Панночка наче не чує того слова. Стара тiльки тим вимiщає, що нас душить.

Коли наїхали полковi, а лiкаря нема. 'Дякує, - кажуть, — за ласку, та нема в його часу анi години: недужих у його багато, — лiчить'.

— I не силуйте його, — каже стара, — нехай лiчить з богом!

Панночка тiльки почервонiла i уста закусила.

Та й було ж нам, як гостей випроводили! За все ми одтерпiли!..

Того ж таки тижня самого занедужала панночка. Охає i стогне, i кричить. Стара злякалась, плаче, по лiкаря шле. А полковий знающий, кажуть, та й живе ближче за всiх, — по його!

Тим часом панночка вбралась якнайкраще та й лежить у лiжку, як мальована, — дожидає.

Приїхав вiн, подививсь, розпитав. А вона ж то вже — i голiвку хилить, i говорить, помiсь спiває. Побув яку годинку та й прощається: 'Завтра навiдаюсь'.

Стара пита у внучечки, внучечка задумалась, — тiльки їй на питання головою киває. А як стара спитала: 'Що, як лiкар? Показався як?', то вона стрепенулась: 'Гордий, — каже, — такий, як пан вельможний… I що вiн собi думає!'

Лiчив-лiчив той бiдолаха та й закохався. Покохала його й панночка. Почули духом паничi, куди потягло, — постерегли одразу, що воно є, та й зслизли.

Стара панi тiльки що головою в мур не б'ється, та нiчого не врадить: 'Як ви менi, бабуню, на перешкодi станете — умру!.. I не гомонiть! Не одмовляйте! Змилуйтеся!'

Стара й годi, тiльки охає.

Спустiло панське подвiр'я; не тупочуть конi, не торохтять коляси. I панночка тихша: не лає, не б'є, не обскаржує, - все сидить та думає.

Було, скоро сонечко вийметься, лiкар i котить удвуконь. Панночка вже дожидає коло вiкна, гарна та убрана, i рум'янiє, як червона макiвка. Вiн хутенько вбiжить. Яка з нас пiд той час мигнеться: 'Здорова була, дiвчино! А що панночка?'

Цiлий день прогостює, було. Усе коло панночки сидить, не вiдступає й ступня. А стара панi то з тих дверей зирк, то з других зирк, та прислухається, що вони там мiж собою говорять удвiйзi, та вже така її досада гризе, що вони вкупцi, а розлучити несила: боялася й вона унучечки.

Ото вже й сватає вiн панночку. Плаче стара i журиться тяжко:

— Я ж сподiвалась тебе за князя дати, за багача, за вельможного!

— Ох, боже ж мiй! — крикнула панночка плачучи. — Та коли б вiн був багатий та вельможний, я б i гадки не мала! Давно б уже була за ним! Та коли ж таке безталання моє! Така менi доля гiрка випала!

— Та хiба ж таки кращих за його нема? — не смiючи вже одмовляти, а тiльки нiби питаючи, озветься знов стара.

— Для мене немає у свiтi кращого, — нема й не буде! Засумувала панночка, аж змарнiла i зблiдла. Стара зовсiм скрутилась, — не зна далi, на яку ступити. Намене на те, що не йди за його, — унучечка у гнiв та у плач великий. Хоче втiшити: 'ось поберетесь', — унучечка свою долю проклинає:

— Се господь менi лихо наслав, — каже, — i як тому лиховi запобiгти, не знаю.

Молодий став помiчати, турбується:

— Що таке? Чого смутна?

— Та я не смутная…

— Скажи менi усю правдоньку, скажи! — просить, у руку її цiлує.

— Поберемось, — говорить вона йому, — а як жити з тобою будемо? Вбого!

— От що тебе журить, серденько!.. Нащо нам теє панство, багатство, коли буде наше життя красне, наша доля весела?

— Бач, ти об менi й не думаєш! — одмовля йому. — А любо ж тобi буде, як приїде хто до нас та буде з нас глумитись: 'от живуть-бiдують!'

Та й заплаче.

— Серденько моє, що ж менi, бiдному, в свiтi робити? Де взяти? Я зроду не жадав багатства, а тепер прагну всiх розкошiв для тебе, тобi на втiху… Що ж я вдiю? Рад би я, — каже, — небо прихилити, та не хилиться!

I почнуть отак обоє собi журитись.

Любила вона його, та якось чудно любила, не по-людськи. Ото навернеться, було, хто з панночок-