сусiдок, допитуються:

— Чи правда, що тая гординя та в тобi закохався?.. Сватає?.. Ревнивий?.. Якi дари тобi дарує?.. Чи ти його поважаєш, чи вiн тебе слухає?

— Вважайте самi, — одказує панночка всмiхаючись. Та й почне перед панночками наругу на його зводити.

— Слухайте, — каже до його, — їдьте до мiста та купiть менi те й те, та хутенько! Поскорiться ж, щоб я не гнiвалась!

Вiн зараз їде, купує там, що казано.

— Боже мiй! Чого се понакуповували? Я сього не хочу! Їдьте та змiнiть! Менi такого не треба! От добро вишукали!

Знов їде вiн, мiняє. Або так. Хоче вiн води напитись, — вона:

— Не пийте, не пийте!

— Чому?

— Я не хочу! Не пийте!

— Та коли ж я хочу пити!

— А я не хочу! Чуєте? Не хочу!

I вже так гляне чи всмiхнеться, що вiн послухає. Коли то й розгнiвається, одвертається од його, не говорить. Вiн уже i перепрошує, i благає — трохи не плаче.

Панночки приїжджi дивуються:

— Ото! Чи хто сподiвавсь од його такого кохання! I що ти робила? Як ти бога просила?

Наша панночка тiльки всмiхається.

Питають, що вiн їй подарував, — вона перед ними стеле оксамити та атласи, що вiд старої панiї має, та хвалиться:

— Це вiн мене обдарував!

Чудне панське кохання!

А вiн на тих сусiдочок важким духом дише: бодай їх слiд запав!

Стара тим часом розпитує про його, як вiн собi мається, та й напитала, що в його хутiр є.

— Дитино моя! В його хутiр є!

— Справдi? — покрикне панночка, зiрвавшись з мiсця. — Де? Хто казав?

— Та не дуже далеко за мiстом. Недавно, кажуть, од якоїсь тiтки у спадку йому достався. Тiтка була бездiтна; вiн на її руках i вирiс.

— Ах, боже ж мiй милостивий! Чому ж се вiн менi не похвалився? Мабуть, невеличкий хуторець, — нiчим гаразд хвалитись. А все ж хутiр! Усе ж держава!

Стрiла його веселенька, привiтала любо, а вiн радiє. Не знає, що то вiтають не його, — хуторець вiтають!

Об рiздвi їх заручили. Гостей-гостей наїхало!.. Панночка така весела, балаклива; очi блищать; водиться з ним попiд руки. А вiн i очей з неї не зведе, — аж спотикається на ходi. Гульба точилась до самого свiту.

Отже, скоро жених i гостi з двора, панночка в плач. Плаче та на свою долю нарiкає:

— Що се я поробила! Що се я починила! Та яке моє життя буде вбоге! Нащо мене мати на свiт породила! Горенько моє! Доля моя сирiтська!

Стара тим i заручинам не рада, та втiшає унучечку, вмовляє:

— Чого плакати, моя дитино? Годi ж бо, годi!

— Чому господь не дав йому панства-багатства! — викрикне панночка та так i вмиється слiзоньками, по кiмнатi бiгає, руки заломуючи.

— Дитино моя! Серце моє! Не плач!.. Не будеш ти багатша од усiх, та й убогою не будеш. Усе, що я маю, все твоє.

Вона як кинеться до старої, обiймає, цiлує:

— Бабусечко моя, матiнко! Дякую вам з душi, з серця! Аж свiт менi пiднявся вгору! Одродили ви мене, рiдна матiнко!

— Годi вже, годi, а то й я зарюмаю! Оце ж бо! — промовля стара, та й сама плаче, й смiється.

— Бабусечко, голубочко! То ви з нами житимете?

— Чого б то й бажати, та не випадає. Я такеньки мiркую: зостанусь я — тутечки, у Дубцях, буду вам господарства доглядати, поряджати, а ти у хуторi хазяйствуй. А що ж? Чи там, чи там покинути, — i хазяйство переведеться, i впокою душi не матимеш. Панське око товар тучить, — недурно сказано.

— Добре, добре, бабусю! Нехай так буде!.. Ах, бабусю, ви мене, кажу, на свiт одродили!

— То будь же в мене веселенька, — не плач…

— Не буду плакати, бабуню, не буду! Тiльки що жених на порiг, панночка до його:

— Бабуня нам Дубцi дає! Бабуня Дубцi дає!

Вiн спокiйненько собi й каже, ласкаво їй усмiхаючись:

— Ти радiєш, то й я рад. Я сам дуже люблю Дубцi. Тут ми спiзнались i покохались… Пам'ятаєш, який був тодi садок зелененький, квiтчастий, — як, було, з тобою походжаємо, говоримо?

А вона йому:

— Садок зелененький, садок квiтчастий… Ти згадай, серце, якi Дубцi дохiднi!

Молодий аж iздригнувся i дивиться на неї, - нiби його щось разом здивувало, злякало, у серце вжалило…

— Що ж? — питає панночка. — Чого на мене дивишся так? Хiба я що нелюдське сказала? Хiба не хочеш зо мною хазяйнувати?

I бере його за руку, сама всмiхається любенько. I вiн усмiхнувся:

— Ти ж моя, — каже, — хазяєчка кохана!

Повеселiшала панночка, клопочеться своїм посагом, загадує та й опоряджає, i сама до всього береться. Навезли з мiста шевцiв, кравцiв, швачок, крамарiв i крамарок. Сама ганяє, жениха турляє, - купує, крає, складує… Як у казанi кипiло! Було тодi нам лишко тяжке! Бо таке наше дiло: хоч панам добре ведеться, хоч їм горе йметься, а нам певно одно: кому, каже, весiлля, а курцi — смерть!

На весiлля панiв, панiй понаїздило, — гуде у будинку, як у вуленi. Цiкавi панночки посаг розглядають, дивуються: 'Ох, та яке ж оце хороше!.. Ох, i се славне!.. Он це яке!.. А се, мабуть, дуже коштовне!' Iнша як побачить що, — хусточку чи сукню яку, — аж очi заплющить: так її за серце i вхопить. Так вони i липнуть до того, як мухи до меду! Ледве вже ми їх збулися.

За тим натовпом, клопотом та трусбю, то я не урвала й годинки з людьми попрощатись. Вже конi стоять запряженi, — тодi я побiгла. Не можу й словечка вимовити, тiльки обiймаю старих i малих.

Молодий приїхав за нею на четверику. Конi воронi, баскiї. Правив вiзника плечастий, усатий, у високiй шапцi. З наших-таки людей, та до вельможної вподоби вивчений. Тут пани прощаються, гомонять, плачуть, а вiзника той сидить, як виконаний з залiза, — не обернеться, не гляне.

Посiдали пани у той повiз. Мене причепили позаду, на якомусь височенному причiпку.