мені до шиї й так на мені повисла. Щоб її прискромити трохи, я змушений був навіть ляпнути її по сідницях Смиренності. Аж після цього вона відпала. Зрештою, причини відпадання могли бути й інші, скажімо, пронизливий Даппертуттів голос, який прокричав нетривалий антракт. Задихані гості розбрелися в пошуках тістечок і напоїв. Дежавю зграбно приймав гратуляції й давав відразу декілька інтерв'ю. Музиканти сховали до футлярів лютні й віоли і похнюплено-скривлено, ніби в'язні на страту, вийшли по одному геть: Весна, Літо, Осінь, Зима.
Я присів коло вікна в надії бодай щось побачити:
якусь чайку на гребені хвиль, якусь рибину, хмару, якийсь уламок весла. Чи, наприклад, Аду. Але наді мною тут-таки виникла Шпала Шалайзер і повідомила, ніби я 'фантастично гарно танцюю'.
— When? — запитала вона.
— What? — удав я наївняка.
— Shit! — загиготала вона і, плеснувши мене що є сили по плечу, відійшла.
— By! — зашкірився я їй услід і навіть помахав.
Іди к хрінам, любко моя заокеанська.
Я все витримаю. Все витримаю. Я повторив це сто п'ятнадцять разів: я витримаю. На сто шістнадцятому слово було надано Альбораку Джабраїлі.
Я не надто слухав його, хоч і берет, прострелений на місці кокарди, і плямистий камуфляж, і старий радянський протигаз на боці справляли враження. Альборак говорив щось про 'постмодернізм у політиці', підкресливши на початку, що прибув безпосередньо з 'терену бойових дій', тільки я не дослухав кого проти кого й навіщо. До того ж, учора він казав, ніби приїхав ровером верхи зі
