На її місці Фей Даневей, можливо, добула б тоненьку сигарету й запалила б її від запальнички. Елегантно примруживши очі. А от Аомаме не курила й не носила запальнички. У сумці вона мала лимонні драже проти кашлю. І, крім того, сталевий пістолет з патронами калібру дев'ять міліметрів і спеціальну плішню, якою досі кольнула в шию кількох чоловіків. Вони обоє, напевне, були набагато смертельнішими, ніж сигарети.

Аомаме глянула на ряд автомашин у заторі. їхні пасажири пильно дивилися на неї. Нічого дивного. Адже не завжди можна побачити, як звичайна людина йде столичною швидкісною автострадою. Тим паче молода жінка. Крім того, в міні-спідничці, туфлях на високих каблуках, зелених окулярах і з усміхом на губах. Як на таке можна не дивитися?

Більшість автомашин у заторі були вантажними, що везли товари звідусіль до Токіо. Напевне, їхні водії всю ніч сиділи за кермом. А от тепер, уранці, потрапили у фатальний затор. Утомлені водії нудьгували, не знали, що робити. їм хотілося залізти у ванну, поголитися й поспати. Тільки цього вони бажали. Вони байдуже дивилися на Аомаме, наче на якусь незнайому рідкісну тварину. Щоб цікавитися нею, були надто втомлені.

З такою кількістю вантажівок змішався, немов прудка антилопа з табуном незграбних носорогів, один сріблястий «Mercedes-Benz coupe». Новісінький, ніби щойно з конвеєра, він своїм гарним корпусом яскраво виблискував у промінні ранкового сонця. Подібного кольору були й ковпаки на колесах. Опустивши шибку коло себе, жінка-водій середніх літ, ошатно вдягнена, пильно дивилася на Аомаме. На ній були окуляри від Жіванші. На пальці руки поверх керма мерехтів перстень.

Вона справляла враження доброї людини. Можливо, навіть переживала за Аомаме. Мабуть, запитувала себе: «Що, власне, робить на автостраді така молода елегантна жінка? Що сталося?». Здавалось, от-от озветься до Аомаме. І якщо та попросить, то підвезе куди завгодно.

Аомаме зняла окуляри марки «Ray-Ban» і засунула у нагрудну кишеню жакета. Примруживши очі від яскравого ранкового сонця, якийсь час розтирала сліди від окулярів, що залишилися по обидва боки носа. Кінцем язика облизала засохлі губи. Відчула легкий присмак помади. Глянула на погідне небо, а потім, для певності, знову перевела погляд під ноги.

Розкрила сумку через плече й поволі витягла з неї пістолет фірми «Heckler & Koch». Сумку кинула під ноги й вивільнила обидві руки. Лівою рукою зняла запобіжник, відтягла назад затвор і загнала патрон у патронник. Ряд цих рухів був швидким і точним. Навколо розійшовся приємний брязкіт. Аомаме легенько змахнула рукою — перевірила вагу пістолета. Сам пістолет важив чотириста вісімдесят грамів, а до нього додавалася вага семи патронів. Усе в порядку, нема сумніву, що пістолет заряджений. Вона відчувала це по вазі.

На її губах усе ще застиг усміх. Люди стежили за її поведінкою. Ніхто не злякався, навіть коли побачив, що вона добула пістолет із сумки. Принаймні ні в кого на обличчі не було видно переляку. Мабуть, ніхто не думав, що пістолет справжній. «Але він таки справжній!» — подумала Аомаме.

Потім вона підняла рукоятку пістолета догори, а дуло встромила в рот. Цілилася прямо у мозок. У сірий лабіринт, де міститься свідомість.

Згадувати слова молитви не довелося — вони автоматично спливали в пам'яті. Встромивши дуло пістолета в рот, вона промовляла їх скоромовкою. Мабуть, ніхто не добере, що вона каже. Зрештою, байдуже. Аби тільки Бог почув. У дитинстві змісту цих слів вона майже не розуміла. Але вони проникли в її душу. У школі перед обідом вона мусила їх вимовляти. Наодинці, але вголос. І не звертати уваги на цікавість і насміхи оточення. Найголовніше — щоб Бог почув. Від його очей ніхто не може втекти.

«Старший Брат тебе бачить».

Жінка середніх літ з приємними рисами обличчя за кермом новенького автомобіля «Mercedes-Benz coupe» все ще не відривала очей від Аомаме. Здавалося, вона — як і решта людей — не розуміла значення пістолета в руках Аомаме. «Якби розуміла, то мала б від мене відвернутися, — подумала Аомаме. — Бо не зможе сьогодні ні обідати, ні вечеряти, якщо побачить, як розлітається навсібіч мій мозок. Тому не ображайся, а відвернися, будь ласка, — мовчки зверталася Аомаме до неї. — Я не чищу зуби. Я сунула в рот дуло автоматичного пістолета німецького виробництва фірми «Heckler & Koch». І навіть скінчила молитву. А що це означає, ти повинна 6 розуміти.

Це — попередження від мене. Важливе попередження. Відвернись і на мене не дивись, а на своєму сріблястому автомобілі повертайся додому, де тебе чекає не дочекається твій дорогий чоловік і діти, й далі живи спокійним життям. Такі люди, як ти, не повинні цього бачити. Це справжній огидний пістолет, заряджений сімома огидними патронами калібру дев'ять міліметрів. І, як казав Антон Чехов, якщо в першій дії п'єси висить рушниця, то в останній вона має вистрелити. У цьому суть п'єси».

Однак жінка середніх літ ніяк не відверталася від Аомаме. Примирившись із цим, Аомаме злегка хитнула головою. «Вибач, але більше я не можу чекати. Часу вже нема. Скоро почнеться шоу».

«Впустіть тигра у свій бензобак».

— Так-так! — сказав Клакер.

— Так-так! — хором підтримала решта карликів.

— Тенґо-кун, — сказала Аомаме й напружила палець на гашетці.

Сівши зранку на експрес, що виїжджав з Токійського вокзалу, Тенґо вирушив до Татеями. Там пересів на електричку, що зупинялася на кожній станції, й доїхав до Тікури. Стояв гарний погідний ранок. Безвітрий й майже без хвиль на морі. Літо вже минуло, й тонкий піджак з бавовняної тканини поверх сорочки з короткими рукавами був якраз доречним. Приморське місто, з якого позникали курортники, несподівано виявилося безлюдним. «Схоже, що воно справді стало котячим», — подумав Тенґо.

Перекусивши в забігайлівці біля станції, він сів у таксі. До оздоровниці прибув після першої. Як і минулого разу, за конторкою його зустріла та сама медсестра середнього віку. І вчора ввечері вона підійшла до телефону. її прізвище — Тамура. Вона пам'ятала Тенґо й тепер була трохи люб'язнішою, ніж першого разу. Навіть злегка всміхалася. Можливо, на неї трохи вплинуло те, що цього разу він охайніше одягнувся.

Насамперед вона провела його до їдальні й почастувала кавою. «Будь ласка, трохи почекайте. Сенсей прийде сюди», — сказала вона. Через хвилин десять, витираючи рушником руки, з'явився батьків лікар — чоловік років п'ятдесяти з жорстким сивуватим волоссям. Очевидно, виконував якусь роботу, скинувши лікарняний халат. У тренувальних штанах, бавовняній сорочці, зношених спортивних кедах, він, міцної статури, скидався швидше на тренера університетської команди, яка ніяк не може піднятися вище другої ліги, ніж на лікаря оздоровниці.

Його розповідь загалом збігалася з тим, що Тенґо почув учора ввечері по телефону. «На жаль, з медичного погляду зараз уже майже нема ради», — скрушно повідомив лікар. З виразу його обличчя і висловлювання було видно, що він щиро співчуває.

— Здається, вже не залишилося іншого способу, як тільки вам, синові, звертатися до нього, розбуджувати в ньому охоту до життя.

— Якщо хтось звертається, то батько чує? — спитав Тенґо.

Сьорбаючи теплуватий зелений чай, лікар нахмурився.

— Правду кажучи, невідомо. Батько в коматозному стані. На звертання фізично майже не реагує. Взагалі кажучи, дехто з таких хворих навіть у глибокій комі чує навколишні голоси й до певної міри розуміє, що йому кажуть.

— Але цього зовні не видно, чи не так?