ванни: i косметику змий, так, ваткою, лосьйончиком змоченою, протри пiд очима, i зубки почисть, спершу 'Лiстеринчиком' прополоскавши, дуже добре, молодця, а тепер пiд душ! — а тепер нумо, рушничком розтерлася, а тепер нiчний 'Oil of Olay', оно вiн чорнiє на поличцi, спершу на шию, тодi на лиця, цяп-цяп, кiнчи-ками пальцiв, помасажуй трошки, ну от, готово, i слоїчка закрити не забудь — а тепер уже й кладися до лiжка, як Бог приказав), — i все то як мертвому припарка: несподiвано видибаючи собi назустрiч iз випадкових, на повний зрiст, дзеркал, вуличних i крамничних, вона першої митi не впiзнає цiєї бабери в знайомих елегантних строях, i справа навiть не в страхiтливiй шкiрi, вiдразу на кiлька рокiв змарнiлiй (треба б менше курити…) i поплямленiй слiдами од прищiв, i не в брезклому, якомусь обдемкувато-бридливому, мов спущений м’яч, зачерку долiшньої половини обличчя (так i жди: iно розтулить пельку, зараз скиглити почне!), а от — щось невловно змiнилося в цiлiй постатi, в рухах, в ходi: щезла та неповстримна розгонистiсть лiтака перед злетом, що завжди в нiй була, i — знявши димчасто напиленi окуляри, придивлялася: атож, погас зiр — не вдаряли бiльше очi з обличчя прожекторами, а ховались у нього з такою заплаканою мукою, що самiй хочеться чимскорше перевести погляд кудись-iнде. Кажуть, за статистикою пересiчна людина дивиться в дзеркало сорок три рази денно, — сорок три рази денно ти, зi стиском утробного страху, все ще не ймучи вiри, витрiщаєшся на цю мегеру: отже, це я? Вiдтепер i назавше? (I зараз же збирається на плач, уже од без-надiї: вiдчуття, забуте з пiдлiткового вiку). М-да, нi фiга собi. Нi, якби правильне освiтлення, згори i трошки пiд кутом, то ще б туди-сюди, ще щось iз тої давньої дається впiзнати… Ой, я тебе прошу! — кого ти дуриш? Ще взимку, пiд час того перелету, у Франкфуртi, де сидiла скулившись пiд стiною й шпарко строчила в блокнот, невидимим болем спливаючи, — перехожi парубоцькi ватаги цiкаво перечiпалися об неї, пригальмовуючи на ходу: 'Hi, girl!', ще пiвроку тому, в Кем-брiджi, за нею упадав суперхлопчище, красень i атлет, шiсть футiв два дюйми, i в плечах стiльки ж, ласкавий як заїнько, з шкiрою наче смуглявий шовк i чистим запахом здорового молодого мужчини, ах який з нього мав бути коханець — гризи тепер собi кiсточки, гризи! — i на її 'I’m ten years older than you are' вiдказував, по паузi, трошки заскочено: 'You’re lying' — вона й для нього була, щиро й невдавано, просто girl, котра йому подобалась, — а її, замiсть вабити, вже нишком дрочив той непереможний натиск дурного здоров’я, весела й самовпевнена небитiсть, вона-бо була 'поетеса гостро трагiчного свiтовiдчуття', як колись писав про неї вдома один прибацаний критик, ая, вона вспадкувала це, як ото групу кровi, i в цiй країнi, з її кодексом примусового щастя, котрий, розумiється, покотом тиражує невротикiв i психопатiв, носила своє iсторичне страждання з викликом, наче породистий пес медаль iз виставки, — ледь-ледь зверхньо осмiхаючись, говорила в довiрливо розкритi роти (слова падали в пiдста-влений келих з вином i коливали блиском поверхню): у вашiй культурi горе — виключно особистого характеру, самотнiсть, любовнi драми, отi клiнiчнi iнцести, котрi сорокалiтнi тiтки буцiмто починають видлубувати на психотерапевтичних сеансах iз дитячої пам’ятi i в котрi я, по правдi, не вельми вiрю — повчащавши рочок-другий до психiатра, ще й не таке згадаєш, — але вам невiдома пiдвладнiсть необорному, метафiзич-ному злу, де вiд вас нi чорта не залежить, — коли зростаєш у квартирi, яка постiйно прослуховується, i ти про це знаєш, так що вчишся говорити — одразу на невидиму публiку: де вголос, де на мигах, а де й змовчати, чи коли перше твоє дiвоче захоплення виявляється приставленим до тебе стукачем, який за рiк доволi халтурно вiдбутої служби — переважно кав’ярняних балачок i валасання по кiнах — бере та й закохується в тебе направду, без дурникiв, i освiдчується — освiдчу-ючи свою кагебiвську мiсiю (роти роззявлялися ще ширше, круглiше: оце життя, заздро гадалося їм, оце real life!), i ще, ще — одначе про це вона вже волiє мовчати, — коли в тридцять рокiв уперше шугаєш у койку з чужоземцем, навальна романтична пристрасть (iз напрочуд приємним пахом дорогого дезику!), до якої вiн, утiм, поставився поважно й став забалакувати про одруження, — i фартило ж тобi, дiвко, в життi на сурйозних чувакiв, кого не вiзьми — усiм зараз кортiло женитись, хвороба така, чи що? мар’яжна пошесть, або, може, мода на поетес? — i той запашний (i нiжний, авжеж!) мужчина спробував справити тобi гардероб, бо твiй власний складався зi старих джинсiв i кiлькох, навiть не богемних — жебрацьких уже, кохтин, — вiн купив тобi двi справжнi сукнi з тонкої вовни, i срiблясту шовкову блузку з пiдкладними плечима, i розкiшний, барви червоного вина костюм, у якому ти вмент спалахнула цiлком уже заморською вродою (басейни, шезлонги, яхти, бiлi гоночнi автомобiлi…), i кiлька пар черевичок (привiт од гоголiвського Вакули — iталiйсь-кi, м’якесенької шкiри стодоларовi 'лодочки' ти доношуєш i досi), i ще купу всяких придабашок, сумочку, i метеликовий рiй строкатих шаликiв, i косметику, й дзвiнкi циганськi брязкальця, годинникова браслетка наново вирiзьбила артистичну вузькiсть зап’ястка, а ряснi дармовиси- сережки — високу беззахисну шию, все було дороге, дiбране любовно й зi смаком — i, вперше на вiку затоварена по саме нiкуди, вперше по-журнальному вистроєна, аж самiй од себе заперло дух перед дзеркалом (i так сорок три рази!), — ти впала в нестерпний, ядучий стид, ти вiдчула себе типовою совковою проституткою, що трахається в готелi за пару трусiв, i хоч не прийняти все те добро тобi таки виявилось понад силу, але роман на тому й урвався — ти просто перестала вiдповiдати на його амстердамськi дзвiнки (а вiн тимчасом спiшно оформляв розлучення i таки, здається, трохи чи не оформив), бо, зрештою, що б мала робити в Амстердамi? — i вернулась до чоловiка, возити йому джинси й запальнички з закордонних вiд-ряджень, i була не те щоб задоволена, але — чиста: якi там не є, а людськi взаємини, не зараженi наперед принизливою нерiвнiстю країн i обставин, проти якої — не попреш-таки (i тому тебе зовсiм не дiставало, що в Америцi твоє велике кохання жило на твоєму утри-маннi: подумаєш, бiг дiл, заробиш — оддаси, — дiста-ло, i то не жартом — оттодi-то заламалась, забiгала по хатi, ухнувши на кiлька годин в яму чорної, огненно-пропекущої зненавистi, ладна, як його колишня дружина, i собi, аби трапився попiдруч, вгородити в нього всi наявнi ножi й iншi колющо-рiжущi предмети, щоб рухнув, виблядок, стiкаючи кров’ю, щоб ходив кров’ю, щоб кiнчав кров’ю! — у-уу, жах, дякую красно за такi пережиття, волiла б нiколи себе такої не знати! — щойно тодi, коли з хамською незворушнiстю — мужчина ж бо! кремiнь! — заявив, уже по телефону, що нiчого їй не винен — що це якраз навпаки, вона ще з ним не розрахувалася, — не iнакше як неустойку собi вилiчив — за цеглу, Бiгме, за цеглу! — хоча звучало як погроза, засмiялася хрипко, таки не ймучи вiри: 'Слухай, менi що — рекет на тебе наводити?' — але вiн уже поклав трубку — молодець боєць, душка-пупсик! — оскаженiлу од злоби, мов придержало за плече промельком думки: а як же воно мусить бути хх…рєново так жи-ти — повсюдно викликаючи в людей, i не в самих ли-ше жiнок, отакi на себе реакцiї! — яке ж воно, дурне, нещасливе — i не кається…). Знаете ли вы украинскую ночь, ледi й джентльмени? Нi чорта ви не знаєте, та й нi до чого воно вам, у вас свої, не менш муторнi ночi, ви вкорочуєте собi вiку в ошатних сабербiальних будиночках, обплетених плющем, бо нема з ким їсти iндика на Thanksgiving, тiльки я вже замахалась од власної всесвiтньої спочутливости, замахалась бачити, куди не пiткнусь, — iно горе, горе i горе, — чи то я так влаштована, чи то моє 'гостро трагiчне свiтовiд-чуття', як антена комашиного вусика, всюди виловлює запах горя, i я крекчучи повзу на нього, замiсть весело трахатися з молодим здоровим бичечком (який, збитий мною з пуття, почав, о диво, читати — уже здолав 'Хатину дядька Тома', щось iз Джейн Остiн i спинився на 'Пригодах Тома Сойєра', а тодi якось, одного вечора, п’ючи чай у мене в кухнi, — приїздив пiсля тренувань, розпашiлий, стягував куртку через голову, метав на лiжко, смiшно, по-цуценячому, нюхав собi передплiччя: щойно з басейну, ще пахну хлоркою, — життям вiн пахнув, блiн, життям! — захоплено розповi-даючи, що вже навчився уявляти описаний у книжцi краєвид або кiмнату, зненацька перебив себе й спитав простосердо: тiльки де ж я тепер знайду таку дiвчину, щоб про все це з нею розмовляти? — ах розумничка, просiк, на перших-таки кроках: шлях, який вона йому вiдкривала, обiцяє — самотнiсть, — молоснуло, як ляпасом: стоп, iдiотко, гальмуй, — перестань, нарештi, забивати нормальним хлопам памороки й пхати їх на блуднi вогники якогось потайного смислу, в якому й сама ж нi бельмеса не тямиш, а вiдтак кидати їх на пiвдорозi на кiлькарiчне зализування ран, — i вже знала, що спати з ним не буде, що тiльки такого чумного, як сама, ба нi, ще чумнiшого — в лiкарняному гiпсi, в драконiвських боргах i хвостах мiлiцейських повiсток, брате мiй чорнокнижник, ми однiєї кровi, ти i я, — потрапить не виламати з власної, од Бога приналежної колiї, — ай як шляхетно з твого боку, золотце, ну помилуйся, помилуйся собою — кругом файна виходиш, нi?). В психiатрiї це, здається, називається вiктим-ною поведiнкою, але я нiчого не можу вдiяти, мене так учили; взагалi все, що українцi здатнi про себе повiдати, — то як, i скiльки, i на який спосiб їх били: iнформацiя, що й казати, малоцiкава для стороннiх, одначе, коли бiльше нiчого нi в родиннiй, нi в нацiональнiй iсторiї не нашкребти, то помалу-малу звикаєш пишатися саме цим — адiть, як нас били, а ми ще не вмерли, — кембрiджськi приятелi лягали зо смiху, коли ти переклала їм початок нацiонального гiмну, Ukraine has not died yet, — 'What kind of anthemа is that?' — а й справдi, нi фiга собi за-спiв — якраз iз таким 'турка воювати', коб не часом! — i тому, тому, дорогенька, скоро так, то — радiй i веселися, що не вмерла, бiдолашна сексуальна жертва нацiональної iдеї, хоча, як гаразд зважити, то що тут такого вже веселого, i на кий воно здалося, життя без любовi, i чи не лучче було, лучче було вмерти, а ще краще, а ще