коли спроба серед дня витягнути до нього руки стала зроджувати в нiй блискавичне млосне вiдчуття захитаної рiвноваги — наче в рiзко спиненому лiфтi, або коли спiшиш одинцем навперейми юрбi, що сипонула з тролейбусної зупинки, — вiн-бо 'не любив, коли його обмацують', далебi нездоровою була ця знехiть до нормального контакту ('I не соромно тобi оце, — насмiшкувато скалив око з подушки, — обмацувати мужчин?'), — на той час вона ладна була вже не те що говорити — голосити, нескiнченним двадцятичотиригодинним монологом (так неперетравлена їжа пре з отруєного органiзму в оба кiнцi), трясти його за плечi, щоб докричатися, та що ж це таке, чувак, — а чувак, мiж iншим, сiм’ю будувати приїхав, сурйозно, без дурникiв, привалив у чiм стояв, оце кохання! — i все випоминав їй, що, поки вiн тут з нею, у нього вдома на будiвництвi майстернi цеглу розкрадають, 'Ти що, — бралась руками в боки: вiдьма, зечка- блатнячка, зроду не пiдозрювала себе такою, — хочеш, щоб я тобi неустойку заплатила?' — ах холєра, ну як мислимо, щоб двоє недурних людей, якi начебто ж кохають одне одного, так? якi здолали стiльки перепон, щоб бути разом, чого коштувала йому сама тiльки вiза, пiсля всiх автокатастроф i розбитих ребер, чого коштувала їй та зима в Кембрiджi, — негоднi були е-ле-мен-тар-но порозумiтися, — на голову не налазить! I — як об мур без пробоїн, от пiд такi хвилини, певно, його дружина й шпурляла в нього ножами, про що раз був обмовився знехотя, — премиленько, нiчого не скажеш, родинний спорт української iнтелiгенцiї: i що, свербiло спитати, не влучила? Натомiсть силкувалася бути розважливою: слухай, я ж не кукла на шнурку, що ж ти так, — визвiрявся спiдлоба, зiгнутий над столом, мов розмотуючи димнi кiльця злоби: 'В менi просто багато речей убито!' Дякую тобi, серце, — вiд-тепер, здається, в менi також. Значить, вона заразна, ця хвороба духа? Значить, тепер i менi — лiпше втiкати од людей, лiпше не зближуватись нi до кого на вiдстань подиху? Ти навчив моє тiло — каструвати кривдника: вся моя, з колiна в колiно громаджена жiноцька сила, досi спрямована до свiтла (найдорожча пам’ять з минулих кохань — сонце в чорному небi: таким воно бачиться з космосу, то звiдти набиралась по вiнця струмуючою радiстю моя утла посудинка), з тобою — вивернулась чорною пiдкладкою назовнi, зробилась ни-щiвною — смертоносною зробилась, щоб сказати прямо, не завиваючи в папiрцi.
Бо я — винувата-таки, бо любов моя зосталася в Кем-брiджi, станула по веснi з глибокими снiгами, а на лiто, на час твого приїзду, лишився вже тiльки рубець — i надiя, що ти його — вiдживиш. Мала б ранiше втямити: вiдживляти — не твiй фах.
Несподiваний дзвiнок iз дому — вiд товаришки, що рiк як пiшла в бiзнес i, єдина з-помiж усiх київських приятелiв-друзiв, може собi дозволити телефонувати до Америки: чи ти зараз у станi вислухати справдi страшну звiстку, питає вона. Тобто? В слухавцi коротка пауза, вiдтак падає, стиснутим горлом: Дарка загинула. Вмент терпнуть обкиданi приском ноги, а за ними й усеньке тiло отерпає, як при анестезiї: нi! (А десь на днi свiдомостi дзижчить, невпiйманою комашкою мiж шибками, паскудна думка: щасливиця, вiд- мучилась! — бо мучилась вона таки тяжко, красуня й розумниця, ох як їй пасували 'по-молодицьки' вив’я-занi терновi хустки з випущеними поверх кожушка тороками — рум’янець на розложистих вилицях, як яблуко- циганка, гостренький, мишкуючий носик, складенi чирвою вустонька, суцiльна цитата з фольклору, жива iлюстрацiя до Гоголiвської 'Ночi перед Рiздвом', i гумор у неї був — також гоголiвський, класично-україн- ський: коли баляндраситься з преповажною мiною, а слухачi надривають боки, — i цiлу молодiсть мучилася — з дурепою-матiр’ю, що позвихала мiзки й чоловi-ковi, й дiтям, зi сволочними хлопами: перший муж покинув зараз по дипломi, iно дiстав столичний розподiл, задля якого, з’ясувалось, i женився, з другим скiнчилося зiрваною вагiтнiстю, i по-оїхала гiнекологiя, мов з гори вдiл, з третiм, смирним, як хлiбний м’якуш, i цiлий вiк не-при-дiлi, гарувала за здорового дядька, поки вiн, спасибi, глядiв малу, — репетиторствувала навсiбiч, брала переклади, скакала, як i всi ми, по винайнятих хатах, волочачи на горбi родину, дописувала дисертацiю, i от, бач, знайшла врештi працю в якiйсь новозаснованiй американсько-українськiй фундацiї, три мiсяцi як стала на ноги, їхали автом з Борисполя, а назустрiч, по тiй самiй смузi — в дупель п’яний 'жигуль': четверо душ, усi, хто сидiв ув автi, — на мiсцi, i бувайте здоровi, i тiльки високий, тонкий голос виводить — без слiз! — у порожньому закадровому просторi: ой якби я знала, що буду вмирати, я б собi казала явора врубати, збудувати трумну на чотири боки, щоб вона стояла трийцять штири роки, стояла, стояла, та й почала гнити, та й стала до дiвки труна говорити: або iспалiте, або порубайте, або порубайте — або тiло дайте…). Стоячи серед кухнi зi слухавкою в руцi, держачись за Санин голос, який укотре повторює: що тепер буде з Талею, що буде, — Талi п’ятий рочок, вилицювата, в маму, дiвчинка, тiльки з татовим носом бараболею, колись, iще немовлям, вона вразила тебе своїм стеряно плаваючим, питальним водянистим зором, котрий нiби шукав, за що зачепитися, — Дарка переповивала її, й зринуло, мов невидимим вiтром нашелещене:
стоячи так, вона виразно чує той iнший, закадровий голос — не Дарчин, нi, хоч Дарка — спiвала, i саме народнi пiснi лепсько їй удавалися, була в неї, бозна- звiдкiль, ота природна, жiноцьки-грудна — колодязним провалом углиб — етнiчна iнтонацiя, яку фiг пiдробиш, i найупитiша компанiя розм’якала, занишкала хляками в крiслах, щойно Дарка, затягнувшись напослiдок цигаркою, смiхотливо сiпнувши бровою: 'нiкотинчик — вiтамiнчик', — заводила, на диво чисто, обличчя їй випогоджувалось лагiдним смутком, — осипалися долi платочки тернового цвiту, чий-то-кiнь стояв, чутко нашорошивши ушi, похитувався в березi човен, та все хлюп-хлюп-хлюп-хлюп, шамшiла трава пiд чиєюсь скрадливою ступою, i зносила вода вербове листя, i все-все, скiльки свiту, зносила вода, жили на цiй землi якiсь безiменнi люди, до чогось прагнули, кохали й страждали, i тiльки розрiзненi мокрi слiди голосiв (голосiнь?) зостались по їхнiх життях — ще можна напитись iз того слiдочка, ще можна вiдчути: твоя власна мука, на мить осяяна пiзнiм, навзахiднiм проблиском смислу, — не одинока, не перша й не остання, й тут вона згадує, що насправдi в тiй баладi труна стояла впорожнi не трийцять штири, а двайцять штири роки: та жiнка, що високо й пронизливо виспiвала свою смерть (поклала б я мужа — люблю його дуже, лягла би самая — дитина малая; лягай, мила, сама, якось воно буде, малую дитину та й доглянуть люди…), була ще молодшою за нас, дiвчисько ще зовсiм, — а ти, обурюється Сана, ти що, зовсiм там вiд’їхала, iдiотко, подумаєш, трагедiя — невдачно трахнулись, — нi, коли так переповiсти, то яка ж тут трагедiя, все залежить вiд того, як переповiдається, тiльки Сана не знає, i нiхто не знає, що розповiла тобi Дарка незадовго перед твоїм вiд’їздом, — то був чи не перший раз, коли вона розкрилась тобi по-справжньому, хоч зналися ви ще з унiверситету, рiк перед тим Дарка поховала батька — той був музика-лауреат, депутат i, свого часу, ледь не член ЦК, трохи, правда, i його були поскубли за нацiоналiзм, i вiн став грати на урядових концертах, а звикла до комфорту жона робила йому дiрку в головi, коли натинався на офiцiозних бенкетах виголошувати тоста українською мовою — хай i видурнюючись, блазнювато каламбурячи, 'здоровенькi-буликаючи', представник ЦК — бетонна брила в сiрому костюмi — несхвально мовчав: жоден м’яз не здригнувсь на непроникному, мов наллятому водою обличчi, ай-яй-яй, що ж тепер буде, 'ти ж в Канаду собрался, — лящала мати, скидаючи пальто в передпокої, поки вагiтна Дарка, знемагаючи од токсикозу, молола в кухнi каву для тата, — ти головой своєй соображаєш?' — i, вийшовши в кухню, засмаливши (по кiлькох обламаних сiрниках), старий сказав дочцi — так само по-росiйськи, жорстко: 'Я знаю, я всего лишь общественно-политический шут', i ця фраза зосталася в нiй назавжди, невийнятим цвяхом — поховали його на Байковому, з усiма почестями, в усiх газетах були некрологи, i оркестр, згiдно з останньою волею небiжчика, грав 'Козака несуть', — кiнь клонив головоньку, пiзня дитина, Дарка була пiзня дитина, батьковi на той час сповнилося сорок: вродливий, зрiлий мужчина в зенiтi слави, i як iще можна було його втримати, коли не другою дитиною? — я тiльки тепер зрозумiла матiр — як жiнка, говорила тобi Дарка, болючо свiтячи очима, я зрозумiла: я — той
