спершу був цей вiрш, також недописаний — а слабо було дописати, до кiнця додумати — слабо? — потiм той сон, потiм — усе, що було потiм. Валяй тепер, розкопирсуй углиб, шар за шаром, археологине ти горопашна, — тiльки жалiти себе не смiй, нiщо-бо не ослаблює так, як жалiсть до себе). Хто б оце сказав — вiршi, вони тiльки передбачають, чи, чого доброго, витворюють нам майбутнє — викликаючи з ройовиська схованих у ньому можливостей ту, котру називають? I якщо це справдi так — якщо ми, слiпi шаленцi, самi програмуємо життя наперед, раденькi, що дурненькi, — що так кльово написалося! — робимо його таким, яким воно є, — то який же це страшний дар, Господи, — наче бомба в руках п’ятилiтка, — i як його одмолити?

Хто (що) пише нами?

Господи, я боюсь. Я нiколи досi не боялась по-справжньому — не зовнiшнiх обставин (то пусте, з них-бо завше можна якось вибабратися), а себе самої. Я боюся ввiрятися власному хисту. Я бiльше не вiрю, що вiн — у твоїй руцi.

Зглянься надi мною. Ну будь ласка.

Вечорами вона втiкає до бiблiотеки — головно на те, аби не лишатися в хатi, де розпач пiдстерiгає її в западаючiй тьмi, щоб накрити з головою чорним мiшком, — але й бiблiотека не рятує: жодне з тих, бiльш або менш талановито виписаних i оправлених у фолiанти з постираними корiнцями чужих життiв, що тягнуться й тягнуться, ряд за рядом, вiд пiдлоги до стелi, багатоповерховими стелажами, поки вона намотує вздовж них кiлометраж у пошуках нав’язаного собi самiй тома, — наче на вселенському цвинтарi (сiре небо, безмежне, до небокраю, поле однакових сiрих надгробкiв, i хоч знаєш, що пiд кожним зачаївся небiж-чик, готовий, iно погукають, вихопитися наверх, прибравши живiсiньку й повнокровну стать, але сама ця астрономiчна кiлькiсть зводить нанiвець будь-який смисл вибору когось одного: скiлькох iз них, справдi, ти потрапиш на своєму вiку воскресити, i скiльки таким робом воскрешених-прочитаних щось для тебе означали? все, що ти можеш — i це щонайбiльше! — долучитись до їхнiх монотонних лав ще одним малопримiтним томиком, а вклеєнi на форзацах бланки з чорнильними штампиками date due безсторонньо реєструють абсурднiсть цiлого цього заняття: згiдно з ними, за двадцять рокiв у Гарвардi ти виявилася п’ятою, хто випозичав 'Брiфiнг iз сходження в пекло' Дорiс Лессiнг — роман, який згадується в усiх лiтературних довiдниках, i дiйсно того вартий, — i другою, кого зацiкавило польське видання Мiлоша, — бiльшiсть же виповiджених життiв так i пилюжаться незапотребованими листами в номерних шухлядах пiд вiконечком 'До запитання'), — жодне з тих життiв не має до неї стосунку, жодне не вiдповiдає на єдине питання, котре їй нiяк не пiд силу обiйти, ну нi з якого боку, хоч куди б смикалася в миршавенькiй надiї на зачiпку: чому не тепер? не вже? чого чекати?

Красивi дiти, у нас мали б бути красивi дiти: елiтна порода. Лiпше не згадувати, так? Та нi, воно якось i не болить уже: пам’ятається — думками, а не чуттями (i невiдомо, що гiрше!). Що правда, то правда: в рабствi народ вироджується, — тлуми, що заповняють київськi автобуси, всi отi сутулi, пом’ятi лицями чоловiки на жокейськи вивернутих ногах, жiнки, похованi пiд тюленистим коливанням сиром’ясного тiста, молодики з дебiльним смiхом i вовчим прикусом, що пруть напролом, не розбираючи дороги (не вiдсту-пишся — зiб’ють з нiг i не завважать), i дiвулi з грубо вималюваними поверх шкiри личинами (зчисть шмаровидло — i оголиться гладенька яйцеподiбна поверхня, як на полотнах Де Кiрiко) та стiйкою аурою якоїсь липкуватої недомитостi, — то наче речi, змайстрованi нелюбовно, абияк, на вiдчiпного: гнали план у кiнцi кварталу, потребували дитини, щоб стати на квартирну чергу, або просто трахнулися десь у парадняку чи, по п’яному дiлу, в тамбурi поїзда (вона їхала колись у такому поїздi, з Києва до Варшави, на фестиваль поезiї, здумати лишень! — хижа навала торбешникiв, плацкартний вагон, затарений бебехами попiд стелю, — товар, ось як воно все у них звалося, зовсiм-таки науково, на радiсть Карлику Марксу, — сморiд клозета, провислi на однiй завiсi дверi до тамбура, що раз у раз вiдхиляються пiд розгiн тарахкотiння iз повiльним, як мука скреготу зубовного, скрипом, звично бридливий вираз на свiжо-поголенiй пичцi польського митника, який бере — по пляшцi водки вiд 'пшедзялу', i це ще харашо, запевняють помолодiлi на радощах тiтки, обтрушуючись i витягаючи — уфф, пронесло! — з бездонних спортивних рейтузiв по двi-три чудесно врятованi пляшки, кожна потягне в Хелмi на десять баксiв: оно в Ягодинi було раз — давайте, кажуть, по бабi вiд автобуса, то пропустимо! — I-i, та ви шо, та й дали? — А шо робить було? — вночi вона лежала на горiшнiй полицi, слухаючи какофонiю рiзнотонного хропiння, й болiсно любила свiй нещасний народ, i народ — почув i вiдгук-нувся: масивна постать забовванiла в спертiй пiвтемря-вi, вiйнуло по лицю тяжким, збудженим вiддихом: 'Мамочка… малишка… Ну iдi сюда, слиш? слиш мєня? — заводячись дедалi дужче: — Ну чо ти? Iдi, пєрєпiхньом-ся, слиш? — рука шурнула пiд простирадло: — Ну дай я твої грудкi прiласкаю', — скинулась, стявшись у клубок, заволала добре артикульованим басом: 'Атстаньтє, пажаллста!' — а на сусiднiх полицях, суки, як повимерло зi страху — за товар, мабуть? — тiльки од проходу тремтячим голосом обiзвалася старенька бабця: 'Дайте їй спокiй, чого ви причепилися до дiвчини?' — 'Маммаша! — гарикнув, розвертаючись: — Нє лєзьтє нє в свайо дєло!' — але — вiдволiкся, збило: спустив-таки частину загрозливо- стрiмко наростаючої агресiї, й тут вона закричала на цiлий вагон, i вiн, так само не збавляючи вже тону, проревiв, вiдступаючись: 'Ну учтi, казлiна, я тя вєздє дастану! Я тя так дастану, шо будєт тє в Хелмє пiздєц, ти мєня поняла?' — в Хелмi була пересадка, i вона, вхопивши куртку пiд пахву, втiкала через вагони в хвiст состава, провiдниця, хирляве, мов запране на виду дiвча, по-старечи скрушно похитуючи головою — таке робиться в цих поїздах, що страх Божий! — випустила її через якийсь запасний вихiд — пiднiжки не було, довелося стрибати, вслiд кинутiй сумцi — в їдку вогкiсть туманного поранку, просто в насипаний мiж рейками щебiнь, в кров обдерши об нього долоню, — i просто до рук розлюченому, пiдтяг-нутому в ходi як хорт польському полiцiянтовi — тутай нєма вийшьця, проше показаць документи! — котрому мало що не кинулась на шию, як рiдному братовi). Аж ген перегодом, у кошлатих еротичних фантазiях (коли розлучалася з чоловiком — спершу-бо вивiльни-лась, заметавшись, голодна тiлесна уява, i з того й посу-нулося- покотилося, — а дiтвацька, чи то дiвоцька, двадця-тилiтня сливе, цiкаво задивлена в свiт готовнiсть-до- нової-любовi увiмкнулася вже згодом, довершивши вiдокремлення), — повертаючись думкою назад, наново розколупуючи в пам’ятi ту нiч у плацкартному вагонi, вона пробувала прокрутити собi незнятий ролик: як то могло б бути, як то воно у них вiдбувається — в тамбурi, пiд стук колiс, притисшись спиною до перегородки, утробно здригаючись вкупi з нею? чи, мо’, в клозетi, осiдлавши унiтаз, вище пiдошов у розковезянiй круг нього рiдкiй багнюцi? що вони при цьому почувають, що почувають їхнi жiнки — сласну розкiш пониження, збоченський кайф на хвильку оскотинитись, чи, чого доброго, i це ще гiрше, взагалi нiчого не почувають? а може, чорт його зна, може це i є — здорова сексу-альнiсть в чистому виглядi, без комплексiв, не спаралi- зована культурою з усiма її схибнутими дiлами, — тiль-ки ж, хай йому грець, чого в них виходять по тому такi негарнi дiти, дiти-лiлiпути: з обличчями маленьких дорослих, уже рокiв з трьох-чотирьох застиглими, як схололий пластик, у формах тупостi й злоби? Колись, i нестак-то й давно, всього яких три поколiння тому, ледi й джентльмени, дозвольте вас запевнити, ми були iнак-шi, на потвердження чому вистачить висвiтлити на екранi — якщо в аудиторiї знайдеться екран i проектор — бодай кiлька кадрiв — тогочаснi, до прожовтi вибляклi знiмки селянських родин, застиглих у ненатурально штивних позах: в центрi батько й мати з по- школярськи складеними на колiнах руками, регуляцiї народжу-ваностi, звiсно, жодної, i над ними височiє цiлий лiс постатей — хлопи як дуби, один в одного, мов пере-митi, однаково зосереджено сурмоняться в об’єктив з-пiд нахмарених брiв, старанно, 'на мокро' зачесанi чуприни, волячi шиї розпирають тiсно защiпнутi комiр-цi празникових сорочок, молодший, що, здається, досi пропiкає знiмок огнистим зором, звичайно в гiмназичнiй формi з кашкетом, це коштувало теличку на рiк: дасть Бог, вивчиться, в люди вийде, таке ж бо воно змалечку вдалося бистре на розум, — а вони потiм гинули пiд Крутами, пiд Бродами i де там ще, тi, з кого мала поставати наша елiта, — дiвчата ж здебiльшого в народних строях: брязкуча, навiть на око, провислiсть ковткiв, коралiв, розкиданих по плечах кiс i лент, мохнато-рясно вишиванi полики, бахмата нефоремнiсть спiдниць i керсеток не укриває пишноти здорових тiл, готових родити, я, проте, спецiально