останнiй, хто приходить по бенкетi й за все розплачується, — в той вечiр вона не спiвала, ви укрилися вдвох кiнець стола, i ти слухала, наскрiзь вистуджена подувом її жорстокої вiдваги насупротив життю, до кiсток проймаючим протягом враз установленого посестринства: платим, дiвоньки, авжеж, за все платим, до останнього шеляга! — потiм ловили машину, набивалися оселедцями в салон, тарабанячи металiчно цупким букетним целофаном: був чийсь день народження, трохи чи не Санин-таки, — хтось мостився мiж сидiннями, хтось, у неповороткiй шубi, громадивсь комусь на колiна, по-оїхали! — як сказав пєрвий совєцкiй космонавт, — i — поїхали, полетiли, сестрички-голубочки: ти — за океан, а Дарка — ще далi, молочно-бiлою тiн-ню стартувавши з гори перем’ятого брухту на котрусь iз найдальших зiрок, — пiзня дитина, народжена матiр’ю, щоб утримати чоловiка, а не стало кого втримувати — i вичерпалось життя, розтиснула п’ястук Господня десниця, вiдпускаючи на свободу наболену душу: мир тобi, страднице, вiдпочинь.

Дарцю. Дарцю, ти чуєш мене?

Не було на тобi вини, що покликана в цей свiт — не любов’ю. Помолися там, де ти зараз є, за нас усiх — нам iще жити.

Прокидаючись вранцi (ну, й пощо було прокидатися?), вона довго лежить на животi, обхопивши руками подушку: новий день сиплеться на думки градом виснажливо-безглуздих зобов’язань — замовити ксерокси для студентiв, вiдштампувати їм на факультетському принтерi нову контрольну, зайти до банку, до drugstore — скiнчилися вiтамiни, i колготок треба би прикупити, вiдповiсти на два листи, потелефонувати до travel agency, ой блiн! — десь загубився замо-влений нею квиток до Нью-Йорка, котрий мали вислати поштою, хоч, коли подумати, на фiг їй здався той цiлий Нью-Йорк — ну вилiзе на сцену, ну прочитає по-англiйському парочку своїх, з таким скрипом перекладених стихiв, ну вип’є потiм навстоячки келих вина i заїсть вмоченими в помiдоровий соус креветками, пошкiриться до двох-трьох випрасуваних лiтературних агентiв i дядь iз ПЕН- клубу, можливо, заскочить на годинку-другу до колись улюблених музеїв ('На фiга менi тi музеї, — весело горлав у телефон, коли дзвонив до неї до Кембрiджа, з України ще, — менi в тiй Америцi тiльки одну баришню побачить треба!' — тодi це здавалося бравадою: ну як таки можна свiдомо вiд чогось вiдмовлятись, обтинати собi життя на пню, воно ж таке неосяжно-цiкаве! — а тепер, бач, i в нiй пропав усякий-будь смак пiзнавати, колишня невситимо-вбируща хiть вiдкривати нове — мать його за лапу, та чи я вже вмерла?… Перша розмова мiж ними на цю тему вийшла була якась безтолкова: 'Їду до Америки — поїхали разом?' — 'Ага, — смiявся, — машиною — якщо солярки вистачить'. — 'Я серйозно кажу'. — 'Що я там робити буду?' Таж малюватимеш, бевзю, — i побачиш Metro-politan, i ModernаArtаMuseum, i ArtаInstitute у Чiкаго, дзеркальнi октаедри космiчно-гiгантських сталагмiтiв, що громадяться на обрiї, коли пiд’їжджаєш до мiста, вигинистi видихи мостiв i вiадукiв над автострадами, простiр iз фантастичного фiльму чи сну, жаскувато-безмежний, нема ж йому впину, розгiн, прерiю без ковбоїв, легкий присмак безумства, проблимуючий в нiчному жахтiннi реклам: розум, що лякається власного творива, це ж бо всуцiль рукотворна цивiлiзацiя, i тому звiдси — лунатично-щемлива, мiсячним сяйвом розiллята в пустелi саксофонна туга, вихляючий (п’яним негром насеред хiдника) i за кожним млосним вивертом витягаючий душу голос спiвачки в джаз-клубi: 'I’m all alone in this big city — Wilson, buddy, have some pity', колихаються дими у притемку над баром, над бiльярдними столами, де постукують киї, всi ми тут самотнi, вiльнi й самотнi, це прекрасно — творити собi життя саморуч, це страшно — творити собi життя саморуч, побачиш живцем обличчя всiх рас, зiбранi докупи, кольори й вiдтiнки — вiд топленого шоколаду (якi безсоромно лiловi пiдкладочною наготою мушлi губiв, якi звiрино розчепiренi закамарки нiздрiв!) до азiйської химеричної — жовтий мiсяць, цитрина, неспiле авокадо — прозеленi, все це мiситься в одному тиглi, який шалений, оглушливий для ока фiльм, нема ж йому впину, ярмарково-строкатi ятки на вулицях, хризолiтовий полиск вiтрин у розповнi дня, i над усiм, на придорожнiх щитах — карамельно-яскраво розсмiянi кiлькаметровi личка загиблих дiтей: жертви drunk driving вознесенi в небо маленькi янголи цього земного падолу, о Дейвi, о Кевiне, о Мерi-Джейн, що буде завтра з нами всiма? — побачиш з iлюмiнатора захiд сонця над Атлантикою: воно падає стрiмко, на очах, вiдкидаючи вздовж овиду яро-червону дорiжку, i хмарнi снiги сутенiють на вапняк, на гiрську породу в темних прожилках рiвчакiв, а вiдтак починають скресати, сiрими торосами в студених сталево-синiх проталинах, тiльки там, де впало сонце, ще виднiється чiт-ко окреслений острiвець жару, i вже напливає звiдусю-ди морська мла, i лiтак входить у нiч, за яку годину протинаючи її з кiнця в кiнець, i от уже знову сiрiє в iлюмiнаторах, цим разом свiтаючи, — ти почуєш, як дихає планета — мов немовляче тiм’ячко, як близько там, у небi, до Бога, бо, знiмаючись з мiсця, виламуючись iз насидженої лунки, ми вiдкриваємося йому так само, як у мить народження або смертi, — i ти вирвешся, о, вiрю, знаю! — вирвешся з глухого тунелю, що ним, по-дурному затявшись, прешся назустрiч своїй лiкарнi-тюрмi-лоботомiї (якого хрiна, що ви всi собi дозволяєте, хлопцi, чи розпач — не завелика розкiш для українцiв, уперше в цьому столiттi все-таки надiлених реальним шансом на повноту життя?…), ти напишеш свої найкращi картини, i слава — справжня слава, та, якої жоден українець iще не мав, хiба Архипенко, — виведе тебе — першого з-помiж нас — пiд слiпучий прожектор iсторiї, ти-бо вартий бiльше, нiж їхнiй Шемякiн чи хочби й Нєiзвєстний, ти ж направду such a damned good painter, це тобi належиться по праву власна галерея на Сохо, десь вона мусить чекати на тебе, поки ти слiпаєш ночами в своїй злиденнiй майстереньцi без водогону, де тиньк сиплеться зi стелi на свiжi скульптури, до чого ж уїлася вже ця класична нацiональна безвихiдь — сил нема терпiти! — звинемося туди-сюди, понипаємо в пошуках right people, якi б тебе побачили, зараз саме слушний час, все-таки, яка не є, а Юкрейн, i арт-менеджери починають мишкувати за новими iменами, все буде клас, все-все дасться зробити, Господи, як я хочу, аби ми щось побачили, аби нас нарештi почули, i скiльки сил я вгепала в це дiло — як в унiтаз спустила, подумати страх! тябричила на Захiд з дому найвиборнiшi книжки й слайди, тицькала людям пiд носа, удаючи довкруг себе димову завiсу якогось примарного контексту, з яких лиш трибун не вимахувала руками — приголомшений директор Кеннан Iнстiт’ют запевняв мене пiсля того в подячному листi, що 'if the fate of Ukrainian literature is in the hands of people like yourself, one need not fear for its future' — не пiдозрюючи, звiсно, що в моїх hands хiба поручень в автобусi, та й то коли не одтиснуть, — нiчо’, братiку, не журись, прорвьомся, я витягну, виволiчу тебе на собi, моєї потуги стати на все: пiв-України з мiсця зiрвати, пiв-Америки поманити за собою на Україну (i справдi ж була проходила по їхньому континенту, як гаммельнський щуролов iз денцiвочкою: студенти ледь не цiлим класом подавали заяви в Корпус Миру — forаUkraine, колеги з американських унiверситетiв починали студi-ювати українську мову, запускалися в рух маховики дерзновенних проектiв — спiльнi видання, симпозiуми, перекладнi антологiї, йолки-палки, скiльком людям го-лову заморочила!), — на всi її 'говорила-балакала' (давала — плакала…) вiн тiльки скупо всмiхався: ну-ну, 'Подивимось', те його 'Подивимось' з часом почало їй звучати як пароль безнадiї, попервах вона списувала таке маловiрство на рахунок провiнцiйної закомплексова-ностi: куди, мовляв, нам, зi свинячим рилом, — 'Нi, ти все-таки менi поясни, як так можна було — пропасти, щоб нi звука, нi знаку?' — нагороїжувався, ставлячи очi рогом: 'Кажу ж тобi, я не вiрив, що коли-небудь сюди приїду!' — ну от i приїхав, i що тобi з того прибуло, скоро наперед знав, що все тут тобi — 'на фiга'? Привiз iз собою грубий альбом зi шкiцами, з нього й писав: все тi самi голомозi й гострорисi чоловiчки несли по горбах крiзь жовтогарячу пустелю на рогатинах то мiсячно-зелених вирлооких риб, то велетенський вказiвний палець лiвої руки (чому — лiвої?), то розмаяну вiтром вишивану корогву, зависали мiж пiдпа-леним небом i посутенiлою землею, перебирали дитинно-вузькими босими ступнями по зубчастих колiщатах точильного станка: отак, лукаво мружив до неї око, Бог вчить поетiв ходити — гмукала, не годячись, чи радше, напiвгодя-чись: хтозна, мо’, й справдi — так?). Чим, iз чого продовжує писати, якщо свiт довкола йому нецiкавий? Нещасний ти чоловiк, Миколо: любив машину — розбив, любив жiнку — зламав, — в нiч остаточного розриву їй приснилося (i той сон вона — запам’ятала-таки, винесла з тьми нагору), як вiн повiльно вiдходить вiд неї, обернений спиною — така ще рiдна стрижена потилиця, опущена голова, шорти й жорстко накрохмалена бiла сорочка з настопiрченими короткими рукавами: пацан пацаном! — по вузенькiй кладочцi, похиленiй кудись вдiл, куди — не розгледiла, i спокiйно (вперше за цiлий час iз ним — спокiйно!), розважно-ясно ствердилося крiзь сон: не спасеться, нiт, не спасеться.

А хрєново ти, подруга, виглядаєш — ох, хрєново: на повний сороковник, дарма що сходила постриглася (на героїчну надсаду спромоглася, бо стан такий, особливо вечорами, що раз була замалим не заснула вбраною, i лиш дивно притомний, крiзь липку млу обважнiлого мозку, укольчик страху: та що ж це я, до ручки вже докотилася?! — змусив-таки спустити ноги долi, намацати халат, перебратися й поплуганитися до