– Ага, преці маємо відповідь.
– Нехай свідки скажуть, – мовив Ілько.
– Прошу високого трибуналу, я противлюся його свідкам.
– Але ж се ваші власні свідки, ті, яких ви привели, – мовив протоколянт.
Жид не знав, що на се сказати. Покликали першого свідка, Лейбового зятя Гершка.
– Скажіть нам, Гершку, що ви знаєте про сю справу? – запитав суддя.
– Я те знаю про сю справу, – забалакав Гершко швидко, мов говорив вивчене напам’ять, – що отсей Ілько вкрав у мойого тестя вночі...
– Перепрошаю пана совітника, – перервав його бесіду Євгеній, – я би просив заприсягти сього свідка.
– Що? Заприсягти? – скрикнув Гершко і зирнув на адвоката ненависним оком.
– Ага, ага, заприсягти, – похопився суддя і нараз зупинився. – Але-бо... А пан прокуратор мають який внесок?
– Згоджуюся з внеском пана оборонця.
– Ну, Гершку! Будеш присягати, – обернувся суддя до свідка.
– Я? Присягати? На таку дурницю?
– То не дурниця. Ви зачали говорити про крадіж, – замітив Євгеній.
– Про крадіж? Що то за крадіж? Ділетка кукурудзи – хіба то крадіж? – змагався жид.
– Принесіть тору43*! – мовив суддя до возного.
Жид поблід, затремтів.
– Прошу високого трибуналу, я не буду присягати.
– Мусиш, лайдаку! – озвірився на нього суддя.
– Я не можу. Я не знаю сеї справи докладно. Я нічого не бачив. Я бачив, але не все. Я... я... Я Лейбин свояк. Я зрікаюся свідоцтва.
– Прошу записати заяву свідка до протоколу, – спокійно мовив Євгеній.
Гершка пустили. Він сів на боці і почав хусткою обтирати піт із чола; був увесь мокрий, мов із лазні вихопився. Все тіло на нім дрожало.