– Ти міг лежати й три роки, бо й так нічого не робиш, тілько кров ссеш із людей, – буркнув Ілько.
– Мовчи, хлопе! – завищав суддя. – Ах ти, поганине! Чи бач його, обікрав, ще й набив, і ще й лається перед судом! Кличте свідків!
– Перепрошаю пана совітника, – відізвався Євгеній, – я хотів би запитати дещо у пана Лейби Хамайдеса.
– А, прошу, прошу! – поквапився суддя.
– Пане Лейбо, – мовив Євгеній, обертаючись до Лейби, – ви ще досі не сказали нам, де то була та бійка?
– Де була? Де була, то була, а бити не вільно.
– Ну, се вже побачимо, а я просив би відповісти мені на моє питання.
– Що я буду пану відповідати! – буркнув жид і відвернувся лицем до судді.
– Прошу занотувати в протоколі, що пан Лейба не хоче відповісти на моє питання. Ну, то, може, ви, Ільку, скажете нам, де се було?
– В моїй хаті.
– А що ж робив пан Лейба в вашій хаті?
– Видумав собі якусь крадіж і прийшов робити ревізію.
– Ну, то, певно, прийшов з війтом?
– Ні.
– З присяжним?
– Ні.
– З польовим або з ким-небудь із громади?
– Ні.
– Як то, сам?
– Ні, не сам. Узяв собі до помочі двох жидів і ще трьох піяків, таких, що у него днюють і ночують. Влетіли нападом до моєї хати, перестрашили жінку і дітей, а коли я запитав їх, яким правом нападають мене, Лейба казав мене в’язати, а потім кинувся на мене з буком. Ну, я мусив боронитися.
– Правда се, пане Лейбо? – запитав Євгеній.
– Неправда!
