розправу.
– Ну, ти, Ілько – як там тебе? – Марусяк, признаєш себе винним? – запитав суддя.
– Ні, – відповів Ілько.
– Ні? Як то ні? Адже ж ти бив Лейбу.
– Та бив.
– А знаєш, що бити не вільно?
– Та знаю.
– І як же ти смів його бити?
– Бо мусив.
– Як то мусив?
– Бо він би був мене набив.
– Був би тебе набив? А ти як знаєш, що був би тебе набив?
– Бо кинувся на мене з колом.
– То най би був бив, а ти б його був заскаржив.
– Ні, дякую красненько. Волить він мене скаржити.
– Ну, то тепер будеш сидіти за бійку. Пане Лейбо, правда то, що ви хотіли його бити?
– Неправда, прошу високого трибуналу, – мовив Лейба, піднімаючи ярмурку на голові. – Відки він знає, що я хотів?
– А видиш! – мовив Страхоцький до Ілька. – Лейба каже, що то неправда. То він перший кинувся на вас? – обернувся він знов до Лейби.
– Він перший ударив мене.
– А ви його вдарили?
– Ні, ані разу! То ще не все, прошу високого трибуналу. Він обікрав мене.
– Брешеш, жиде! – крикнув Ілько.
– Я маю свідки. Він обікрав мене, а коли я упімнувся за своє, він ще й набив мене. Я три неділі лежав хорий.