Євгеній чимраз ширше витріщував очі.
– Що вам, люди? Про які се газети ви говорите? Таких газет зовсім нема. Від цісаря до старостів жадні газети не йдуть.
– Е, пан жартують. Нам казали, що йдуть і що в них написано виразно, що навесну буде велика війна між нашим цісарем і москалем. Але між нарід сеї відомості не пускають, щоби нарід не полошився.
– Не слухайте сього, люди! Хто се вам наговорив?
– Та вже хто наговорив, то наговорив. Ми тілько хотіли знати...
– Як же ж ви будете знати, коли не вірите! – мовив Євгеній з досадою в голосі.
– Ей, пане! – гірко промовив селянин. – Вам то дурниці, а нам... Нашим дітям... Адже то війна, то не жарти.
– Але ж ні про яку війну нічого не відомо.
– Не відомо, кажете. А отже бранка буде.
– Бранка? Ну, певно, бранка буде, як кождого року. Та хіба се така страшна річ?
– Як кождого року? Е, ні, пане. То не така бранка. То перед війною бранка, така, що лише кривого та сліпого пустять.
– Та хто се наговорив вам? Люди, хрестіться!
– Та ми власне про се хотіли пана спитати.
– Про що?
– Та про тоту бранку.
– Кажу вам: бранка буде така, як кождого року.
– А рекрутів зараз поженуть до огню?
– До якого огню?
– Ну, пане. Видно, що ви тої річі не знаєте, – мовив один селянин.
– А я виджу, що з вами нема що говорити, – мовив Євгеній. – Гоніть, Берку!
Але поки Берко рушив з місця, один селянин скочив у бричку.
– Вибачайте, пане, – мовив він. – Їдьте, Берку! Я потому за селом злізу.
