– Казав, що найменше п’ять соток.
– Видно, на багачів полює. Ну, і що ж, зголосилися деякі до нього?
– Та в нашім селі нас вісім. У мене син одинак, власне має йти до першої класи, а у кума Степана старший син жонатий на боці, вийшов із клас, а молодший при батькові на господарстві, а у Демка п’ятеро дітей дрібних, тілько старший здатний до праці. І так у кождого коли не се, то те. То вже гадаємо собі: ліпше мені півгосподарства стратити, ніж свою дитину на явну загибель пускати. Адже господарство – річ набутна, а своєї крові жаль.
– Ну, і подавали ви йому деякі завдатки?
– Та певно. Без того й говорити з нами не хотів. Нижче десятки й не дивився. «Не думайте, – говорив, – що то легка річ!» Я дав п’ятнадцять ринських, а деякі й по двацять подавали.
– І кажете, що в уряді громадськім се голосив?
– А так.
– І багато людей се чуло?
– Та щось нас п’ять чи шість.
– Війт чув?
– Ні, війт вийшов. А нас він просив не розголошувати сего. «Бо, – каже, – наказ вийшов із Відня робити все в тихості, аби нарід не перепудився».
– І як гадаєте, чи тілько в вашім селі він був у тій справі?
– Ей, де! Був і по інших. Декуди люди не хочуть признатися, а деякі говорять. Та він і інші адукацькі справи провадить. Береся ґрунти виходжувати, лівентарі виробляти.
– І за все каже собі так платити?
– Ну, та певно. Без того не можна.
А по хвилевій мовчанці селянин запитав:
– Ну, і що ж нам пан радять робити? Виходжувати тото увільнення чи ні?
– Що ж я вам буду радити? – мовив Євгеній, у якого в серці бралася розпука при тім оповіданні. – Знаєте, господарю. Аби я вам і найліпше порадив, то знаю наперед, що мене не послухаєте і зробите так, як вам скаже той пройдисвіт. А в такім разі шкода моїх слів.
– Та най пан не гніваються! – мовив селянин, трохи ображений Євгенієвими словами. – Ми пану дурно не схочемо.
Євгеній скипів.
