– Поперед усього прошу шапки на голови!
– Та вже най пан вибачають, – мовили селяни, беручи шапки під пахи. – Ми й так постоїмо.
– Ні, так я з вами й говорити не хочу.
Вони нерадо понадівали шапки.
– Ну, що ж там у вас?
– Та ми би хотіли порадитись...
– Перепрошаю... Ви, бачиться, були вчора у о. Зварича разом з тими, – мовив Євгеній до одного з селян, пізнавши його. Інші всі були незвісні йому.
– А так, – мовив той.
– Чому ж ви вчора не говорили те, про що хочете говорити тепер?
– Та... при єгомостеві ніяково. Єгомость не люблять... гніваються, коли хто говорить не до річі.
– Ну, що ж таке не до річі ви хочете сказати мені?
– Та ми би хотіли питати... Пан, певно, читають казети... Чи то правда, що навесну має бути велика війна?
– Війна? А відки ж мені се знати? Може, буде, а може, й ні.
– Ага, чуєте, куме, – моргали селяни один на одного, – може, й буде... Чуєте, що пан кажуть?
– Але чим же се таке цікаве для вас?
– Як-то? Для нас? Адже для нас цікавіше, ніж для кого. Коли війна, то кого женуть найбільше на війну? Хлопських дітей.
– Ну, то правда, – мовив Євгеній. – Але се ще не таке певне, чи буде війна. Певніше те, що не буде.
– Е, пан так тілько кажуть, аби нас не лякати, – недовірливо мовив один селянин.
Євгеній усміхнувся.
– Виджу, що вже без мене хтось порядно налякав вас.
– То пан кажуть, що в казетах іще нема певності про війну?
– Але ж то у газетах зовсім нічого ні про яку війну не говорять.
– А може, пан не читали тих найстарших казетів... тих цісарських... що від самого цісаря до всіх губернаторів і до всіх старостів ідуть? – закинув один селянин.
