– Ей, люди! Будете колись плакати на свій нерозум, ви і ваші діти. То на дурний кавалок пасовиська вам не жаль викидати тисячі, а коли я раю вам такий інтерес, що може вам і вашим потомкам дати хліб у руки, то ви навіть вислухати мене не хочете.
– Та пан нам рають то, що пану випадає, але ми на те не пристаємо.
– Чому?
– Бо то не наш антерес
– Але я готов вам допомогти, перепровадити справу.
– Біг заплать пану, але ми на те не пристаємо.
– Волите бути жебраками і попихачами, ніж панами в своїм селі, – гірко промовив Євгеній.
Селяни вклонилися.
– Т-та! Пан своє знають, а ми своє.
– Яке ж тут моє? Чи гадаєте, що пан підкупив мене, щоб я помагав зсадити його з маєтку? Чи думаєте, що хочу обдурити вас? Маєток на вас зробити? Я тілько бажав би, щоб вам добре було.
– Най пан будуть вибачні, – мовив з лукавою покорою один селянин, – але ми люди прості, ми на тих антересах не розуміємося і не можемо в те вдаватися.
Вони встали і взяли шапки в руки.
– Га, як собі знаєте. Спімнете колись моє слово, що я радив вам на добре, але тоді буде запізно.
Селяни поклонилися і стояли, мнучи шапки в руках.
– Та ми би просили, аби пан були ласкаві таки віддати нам наші папери.
Євгенію мовби води холодної бухнув у лице. Не говорячи нічого, він зібрав, які мав, папери, що відносилися до їх процесу, і віддав їм.
– В ласці Божій! Бувайте здорові, паночку! – мовили селяни, виходячи.
– Дай Боже здоров’я! – мовив Євгеній, силуючися говорити спокійно і свобідно. – А як вас який жидок виссе з грошей або як знов зірветеся до бійки з панськими гайдуками і вас кільканадцять засадять до криміналу, то прошу знов до мене!
Селяни вийшли, але ще в дверях почали голосно говорити між собою.
– А що, куме, не правду Шльомко казав?
– Ба я! Та то видно. Пан усе за паном.
