– Добрий вечір пану меценасові! – мовив він, втикаючи насамперед свою голову до покою. – Можна ввійти?
– Прошу! Добрий вечір! – мовив Євгеній не дуже-то приязно, не встаючи з місця.
– Дуже перепрошаю, що перериваю пану меценасові роботу. Надіюсь, вона не дуже приємна?
Євгеній усміхнувся.
– Е, якби-то ми лиш приємної роботи шукали, то різні меценаси і офіціали могли б і з голоду померти.
– Га, га, га! Правда, правда! Значить, не потребую робити собі закидів, що перерву на хвильку.
– Е, се інша річ, – мовив Євгеній. – Робота досить пильна, треба зробити її.
– Надіюсь, що не конче сьогодні.
– Ну, я з таких, що завсігди волію сьогодні, ніж завтра. Але прошу сідати. Що вас приводить до мене в таку пізню годину, пане Стальський?
– Пізню? – аж скрикнув Стальський. – Що пан меценас мовлять! Ще ледво осьма. А я до пана меценаса справді з одною маленькою просьбою.
– Прошу, чим можу служити?
– Не знаю, як і казати. Може, се буде занадто велика претензія з мого боку...
– Ну, пане Стальський, без інтродукцій! Знаєте, ви були такі ласкаві помогти мені при інсталяції.
– Ах, пане меценас! Прошу не згадувати про се! Я робив для власної приємності і не хотів би, щоб ви за те почувалися до якогось обов’язку супроти мене.
– Ну, та говоріть-бо вже, чого вам треба, а то ми ще на самих церемоніях посваримося, – жартуючи, мовив Євгеній.
– Бачите, пане меценас, – мовив Стальський, опираючись головою на долоні, а ліктем на розі Євгенієвого бюрка, – тоді, коли я ночував у вас... ви були такі добрі і втрактували мене тою чудовою наливкою...
– І вона не дає вам спати, домагається компанії, – сміючись, мовив Євгеній.
– Ні, не те! Зовсім не те! – мовив Стальський. – Бачите, тоді я наговорив вам про свою жінку всякої всячини. Пригадуєте собі?
У Євгенія подерло морозом поза плечі.
– Так от і вийшло. Відтоді я передумав дещо, придивився дечому і дійшов до того, що я також недобре роблю.