– Ну, і нарід не такий дуже бідний.
– Ой, говоріть, не бідний! Та вже не багатий.
– А все-таки, ґрунту маєте досить, худібка є, хліб родиться.
– Е, що з того! От маємо стілько, щоб із голоду не пухнути.
– Ну, а пан добре стоїть?
– А Бог його святий знає.
– Має гроші? Чи, може, в довгах?
– А хто його знає? Ми там у його касу не заглядали.
– Отже, кажете, що хотів пасовисько продати жидові.
– Та то нам на збитки.
– Ага. Ну, але я чув, що він би й цілі свої добра готов продати.
– Та що нам із того? Він продасть, іньчий пан купить, а ми як були хлопами, так будемо.
– Ну, а якби ви самі купили?
– Що таке? Пасовисько?
– Ні, всі панські ґрунти з двором і з лісами.
– І з лісами? Гм, гм... Пан жартують собі з нас. Хіба хлопам вільно купувати панські добра?
– А чому ж би не вільно? Як вільно жидам, то вільно й хлопам.
– Жиди мають гроші, а хлопи відки візьмуть?
– Жиди потрафлять і без грошей купити, то чому ж би й хлопи не могли?
– Не нашої голови на се треба, – мовили селяни, хитаючи головами.
– Ну, але преці варто би над сим подумати, – мовив Євгеній, присуваючися ближче до стола. – Слухайте, люди. Я би вам повів щось, але мусите мені дати слово, що нікому про се не скажете.
– О, та кому би ми мали говорити?
– Дайте руку, що будете мовчати!
Селяни зацукалися. Жаден не протягнув руки.
