– Ну, розуміється, він легально, на векслі, на довжні скрипти, на застав своїх дібр. Але піди ти попасися в касі, коли в ній замість грошей такі папери накопичені!
– Хіба маршалок такий задовжений?
– По самі вуха. Отсього б ти запитав! – І Шварц показав кивком голови в напрямі Вагманових вікон.
– Вагмана? Хіба він зичить маршалкові гроші?
– Е, ще гірше. Має його векслі.
– Як то має?
– Поскупував у всіх жидів.
– Пощо?
– Видно, що хоче мати його в руках. Мовляв: захочу, то помилую, а захочу, то сьогодні голову скручу. О, крутиться пан маршалок у його пазурах. Ледве випросив мораторію до Великодня. Адже й цілу справу з реформою кас повітових на те тілько заварив, щоб грішми з хлопської каси викупити у Вагмана свої векслі.
– Он як! А я й не догадувався! Чи бач, як хитро! – скрикував раз по раз Шнадельський. – Ну, так, значить, мені нема що на се й зуби острити.
– Розуміється, що ні! – потвердив Шварц.
– Шкода й часу заходитися коло пана маршалка, – додав Шнадельський.
– Ну, се не конче. Я думаю, се не страчений час, – завважив Шварц.
– Чому так думаєш?
– Знаєш, у мене є невеличкий план. Якби ти згодився на нього... І пан маршалок міг би з нього скористати більше, ніж зі своєї касової реформи.
– Ну, ну, ну! Сип сюди!
– Адже нам коли де можна попастися, то тілько у сього каштана, – мовив шепотом Шварц, нахиляючися ближче до Шнадельського.
– Думаєш про Вагмана?
– Так.
– А маршалок...
– Адже якби нині хтось викрав у Вагмана всі його векслі і вручив йому або вкинув у огонь, то скажи сам, що би се значило для пана маршалка?