несподіваною пригодою. Шварц і Шнадельський ішли звільна, простуючи до ринку.
– Дивний собі той Стальський, – мовив Шнадельський, спльовуючи. – Не розумію, чого він хоче, представляючи нам такі сцени.
– Ха, ха, ха! – зареготався Шварц. – Вони, здається, обоє в змові.
– Як то в змові? Як ти думаєш?
– Ну, проста річ! Нібито між ними незгода, нібито він бажає, щоб хто-небудь присусідився до його жінки, а там скубли б його обоє. Я вже знаю таких.
– Ну, але ж ми оба не з тих золотих птахів, щоб їх можна скубти. Ми хіба з тих, що й самі готові скубнути, де би вдалося.
– Ну, може, ми маємо служити тілько для роблення реклами?
– Се можливо, – мовив, подумавши, Шнадельський. – Ну, та хоч би й так. Сю прислугу можемо зробити їм. А за се, може би, можна скористати дещо.
– Від нього ледве, – закинув Шварц.
– Дурний ти! Хіба я про нього?..
Вони замовкли, мабуть, кождий укладаючи собі в голові план дальшої акції. Ішли якийсь час мовчки, поки інший предмет не звернув на себе їх уваги. Власне переходили попри каменицю, де жив Вагман. Камениця була з двома фронтами: один, одноповерховий, виходив на ринок, а другий, партеровий, неначе флігель, виходив на бокову вулицю, якою йшли вони. Сей флігель був відділений від вулиці вузеньким огородцем і парканом з хвірткою. В вікнах, де жив Вагман, крізь замкнені дощані віконниці видно ще було світло.
– Тут Вагман живе? – буркнув недбало Шнадельський.
– Тут, – відповів Шварц, свердлуючи очима віконниці.
– Видно, не спить іще, бестія.
– Лічить гроші.
– Думаєш?
– Напевно знаю. Баран говорив, що щовечора застає його над грішми і векслями.
– От би нам тепер заглянути до нього!
– Ми б йому допомогли в його роботі.
Оба джентльмени замовкли і якийсь час стояли на вулиці против Вагманових вікон і вдивлялися пильно в світляні пасма, що вибігали з нутра крізь шпари віконниць. Потім пішли далі. І знов розмова не клеїлася. У кождого працювала фантазія над впливом нового імпульсу, риючи темні ходи і прокопи в будущині.
