– Був.
– І оглянули пан той ліс, що я згадував?
– Та так... бачив його, проїздячи.
– Ну, і як пан меценас цінують його?
– Що ж, дуби гарні. Але я так мало розуміюся на тім.
– Ах, пане меценасе! А я пану говорю, прошу мені вірити, сам той ліс варт сто, півтораста тисяч.
– Може бути, хоч я сумніваюсь.
– Не вірять пан?
– Кажу вам, пане Вагман, що не розуміюся на тім інтересі.
– Ну, а говорили пан з хлопами?
– Хлопи ані слухати не хочуть про купівлю.
– Ну, розуміється. Я то так і догадувався. Де їм до того! Їм страшно навіть подумати про такі гроші, хоч самі по дрібці ще більше тратять. Вони лиш тоді будуть цмокати та бідкати, коли хтось інший їм з-перед носа загребе гроші лопатою. Ну, а пан меценас сам?
– Щоб я купував Буркотин?
– А що ж! Чому ж би ні? Я пану меценасові улегшу.
– Ні, пане Вагман. Я роздумав сю справу. Не можу братися до сього інтересу.
– Чому?
– Тоді б я мусив покинути адвокатство і віддатися господарству. Я мусив би обчищувати маєток з довгів, зробитися невольником і покинути ту роботу, для якої способився.
– Пощо покинути? Можна бути дідичем і адвокатом.
– Не можна, пане Вагман. А може, й можна, та я до того нездалий. Той маєток став би як мур між мною і селянами. Як я міг би заступати їх інтереси, коли я чувся би паном? То значить – їх противником?
– Дарують пан, але я пана не розумію, – мовив Вагман. – Чому пан, маючи маєток, мусили б уважати себе паном, чимсь іншим від хлопів? Отже, я маю маєток, а до мене прийде бідний жид, капцан, а я знаю, що він бідний, а проте я чую себе таким самим жидом, як і він. А коли він потребує помочі або поради, то не питає, що я багатий, а він бідний, але йде до мене і до другого такого, як я.
– Не можу вам сказати, пане Вагман, чому воно у нас так, а у вас сяк. І не знаю, наскілько у вас саме так, як ви кажете.