- Вам на неї геть начхати! - яро вигукнув Діґорі. - Я думав, ви хоч трохи переймаєтеся, вона ж не лише моя мама, а й ваша рідна сестра. Та хай там що, мене це не обходить. Я цілком здатний піти і розпитати Лева, чи не може він чимось мені зарадити.
І він розвернувся та хутко пішов геть. Пол- лі на хвильку завагалася, а тоді подалася за другом.
- Агов! Стійте! Поверніться! - загукав дядько Ендрю. - Хлопчина геть схибнувся.
Він почвалав за дітьми на безпечній відстані, бо ж хотів і до Лева не наближатися, і зелені персні не загубити.
За кілька хвилин Діґорі дістався узлісся й зупинився. Лев і досі співав, проте пісня знову змінилася. Її усе ще можна було назвати наспівом, та в музиці з’явилося щось нестримно дике. Від цього співу хотілося бігати, стрибати, дертися на дерева. Хотілося горлати. Хотілося кидатися на людей чи то з обіймами, чи то з кулаками. Діґорі відчув, що весь палає, кров вдарила йому в лице. На дядька Ендрю музика також вплинула; хлопець почув, як той бубонить: “Але ж яка відважна діффчинка, містере. Шкода, що в неї така кепська вдача, та вона все одно збіса знадлива жінка, збіса знадлива”.
Та на все довкруж пісня впливала зовсім по-іншому, аніж на людей. Можете собі уявити порослу травою землю, що кипить, наче вода в казанку? Бо іншими словами важко змалювати те, що відбувалося. Куди не кинь оком, земля скрізь набрякала й спучувалася горбками найрізноманітніших розмірів: одні не більші за кротовину, інші - з невеличкий візочок, а двійко були заввишки з дачний будиночок. Горбочки здригалися та бурунилися, аж поки не вибухали, розбризкуючи сипку землю, і з них на світ Божий вилазили тварини: кроти - з-попід землі, точнісінько так, як вони роблять це в Англії. Собаки похлиналися гавкотом, щойно витикали голови на свіже повітря, а тоді випручувалися із горбочків так само, як і їхні англійські побратими, бува, пролазять крізь вузький просвіток у живоплоті. Найкумедніше було спостерігати за появою оленів, бо роги, ясна річ, першими випиналися назовні, тож спершу здавалося, ніби це ростуть дерева, а не тварини. Жаби з’являлися поблизу річки та мерщій прямували до води, хляпаючи по берегу лапами й оглушливо кумкаючи. Пантери леопарди й подібні до них тварини спершу сідали та старанно вилизували масну землицю з боків, а тоді бралися гострити пазурі об дерева. З гілок зрушували справжні зливи пташок. Пурхали метелики. Бджоли заповзялися так ретельно облітати квітки, ніби не можна було гаяти ані секунди. Та найзнаменніша мить настала, коли найбільший пагорбок луснув, спричинивши крихітний землетрус, і явив захопленій публіці красеня-слона із круглястою спиною, великою, мудрою головою та чотирма зморшкуватими ножиськами. Тепер Левову пісню годі було розчути: все довкола повнилося крекотом, туркотінням, кукуріканням, виском, іржанням, рявкотом, дзявкотінням, муканням, беканням і слонячим сурмовим ревом.
Та хоч Діґорі нині не міг чути Лева, він його й надалі бачив. Звір був таким велетенським і сяйливим, що несила було відвести очі. Схоже, всі решта тварин анітрохи його не боялися. Ба більше: тієї ж миті Діґорі зачув перестук ратиць у себе за спиною, і за мить повз нього протрусив старий фірманів кінь, щоби приєднатися до інших звірів. (Місцеве повітря, вочевидь пішло йому на користь, як і дядькові Ен- дрю. Суничка більше не скидався на змученого, старого раба, яким він був у Лондоні; його чвал став пружним і вишуканим, а шия погордливо витяглася.) Тут Лев уперше замовк і став просто походжати туди й сюди поміж тваринами. Подекуди він підходив до двох із них (завжди до двох водночас) та торкався їхніх писків своїм. Він підійшов до двох бобрів з-поміж усіх решти, торкнувся двох леопардів з-поміж решти леопардів, вибрав одного оленя та одну оленицю, а інших проминув. Деяким видам тварин він і зовсім не приділив уваги. Але ті пари, гцо їх Лег обрав своїм дотиком, вирізнялися тепер від собі подібних та слухняно йшли за гігантом. Зрештою, той завмер, а обрані тварини застигли широким колом. Інші почали потроху розбрідатися, і ґвалт поступово розтанув удалині. Обрані тварини сиділи навдивовижу тихо та не зводили з Лева очей. Тільки котячі зрідка помахували хвостами, решта ж сиділи нерухомо. Уперше за цей день запала цілковита тиша, лишень було чути, як струмує в річці вода. Серце зненацька шалено закалатало Діґорі в грудях: він передчував, що зараз станеться щось
