– Постійно користуєтеся одного разу вибраними правилами?
– Так.
– І трохи вперті, запальні.
– Можливо.
– Але вчора вночі буйно веселилися, правда?
Аомаме почервоніла.
– Хіба це видно?
– Видно по шкірі. Зрозуміло по запаху. Чоловічі сліди ще лишилися на тілі. Коли людина постаріє, то їй багато що стає зрозумілим.
Аомаме ледьледь скривилася.
– Така річ потрібна. Іноді. Але я розумію, що нема в ній нічого похвального.
Господиня простягла свою руку й легенько поклала на руку Аомаме.
– Звичайно, така річ іноді потрібна. Можете не турбуватися. Бо ніхто вам за це не дорікатиме. Та мені здається, що вам краще
– І я думаю, що так було б добре. Але досягти цього важкувато.
– Чому?
Аомаме нічого не відповіла. Бо це нелегко пояснити.
– Якщо не хочете ні з ким порадитися в особистій справі, то зверніться до мене, – сказала господиня й, прибравши руку, витерла рушником піт на чолі. – З будьчим. Може, я зумію допомогти.
– Дякую, – сказала Аомаме.
– Бувають справи, які не можна залагодити випадковими буйними розвагами.
– Правду кажете.
– Ви не робите нічого, що завдає вам шкоди. Нічогісінько. Ви це розумієте?
– Розумію, – відповіла Аомаме. «Це правда, – подумала вона. – Я не роблю нічого, що завдає мені шкоди». Однак щось після того залишається. Щось, схоже на осад на денці склянки з вином.
Аомаме й тепер часто згадувала про той час, коли померла Тамакі Оцука. І коли подумала, що вже не зможе з нею зустрітись і поговорити, відчувала, ніби її тіло розривається на частини. Тамакі стала її першою в житті подругою. Вони могли відкрити, нічого не приховуючи, одна одній усі свої думки. Перед Тамакі Аомаме не мала такої подруги й після неї не мала. Заміни їй не було. Якби Аомаме з нею не зустрілася, то її життя було б ще убогішим і похмурішим, ніж тепер.
Обидві однакового віку, вони були членами софтбольної команди столичної середньої школи вищого ступеня. І в середній школі, і в середній школі вищого ступеня Аомаме брала завзяту участь у змаганнях із софтболу. Спочатку не мала охоти до цієї гри, але через нестачу гравців її запросили в команду, й згодом Аомаме не уявляла собі життя без неї. Прив'язалася до неї так, як хапається за стовп людина, яку отот понесе з собою буревій. Потребувала чогось такого. І незчулась, як стала видатною спортсменкою. Була головним гравцем команди у звичайній середній школі та середній школі вищого ступеня, завдяки їй команда здобувала одну перемогу за другою. Це надало їй чогось подібного на впевненість у своїх силах. Та понад усе її тішило те, що знайшла немалий сенс існування в команді й посіла певне становище в цьому, нехай навіть вузькому, світі. Мовляв,
