Обидві мовчки пили чай. Кожна думала про своє.
Згодом господиня розтулила рот.
– Може, якось розкажете про нього, якщо захочете?
– Можливо, зумію розповісти. А може, й ні. Чесно кажучи, сама не знаю.
Якийсь час стара жінка дивилася на обличчя Аомаме. А потім сказала:
– Я не просто з цікавості питаю.
Аомаме мовчала.
– Мені здається, ви живете, щось ховаючи у собі. Щось дуже важке. Я відчула це на першій зустрічі з вами. У вас сильний, рішучий погляд. Правду кажучи, і в мені
Коли пізніше Аомаме відкрилася господині, то в її житті відчинилися інші двері.
– Гей, що ви п'єте? – спитав над самим вухом якийсь жіночий голос.
Опам'ятавшись, Аомаме підвела голову й подивилася на молоду жінку з волоссям, зав'язаним у вигляді «кінського хвоста» за модою 50х років, що сиділа на сусідньому стільці. На ній була сукня з дрібним квітчастим візерунком, на плечі висіла сумка від Ґуччі. На нігтях – світлорожевий манікюр. Не товста, з привабливим, приязним обличчям. І з великими грудьми.
Аомаме на хвилину розгубилася. Бо не сподівалася, що до неї озветься жінка. Тут лише чоловіки це роблять.
– Коктейль «Tom Collins», – відповіла Аомаме.
– Смачний?
– Не дуже. Але не сильний, можна пити потрошки.
– А чому він так називається?
– Не знаю, – відповіла Аомаме. – Здається, не за іменем людини, яка його вперше виготовила. Зрештою, не йдеться про якийсь особливий винахід.
Жінка помахом руки підкликала бармена й собі попросила цього напою. Невдовзі коктейль принесли.
– Можна сісти поруч? – спитала жінка.
– Можна. Місце вільне, – відповіла Аомаме. «Ти ж уже давно так сидиш», – подумала вона, але вголос не промовила.
– Може, ви домовилися з кимось зустрітися? – спитала жінка.
Аомаме мовчки дивилася на її обличчя. Жінка здавалася молодшою від неї років на тричотири.
– Знаєте, я
– Так само, як я?
– Бо, здається, ви прийшли самі, щоб знайти собі більшменш пристойного чоловіка.
