– Напевне, втомилися? Варто трохи відпочити, – сказав він.
Аомаме трошки розтулила рот, як людина, що всміхається, але усмішка в неї не вийшла. З'явився тільки натяк на неї.
– Бун здорова? – спитала Аомаме.
– Так, здорова, – відповів Тамару. Бун – німецька вівчарка в цій садибі. З добрим характером, розумна. Тільки з кількома дивними звичками.
– Усе ще їсть шпинат? – спитала Аомаме.
– Багато. Тут шпинат залишається дорогим, тож маємо невеликий клопіт, бо вона, що не кажи, їсть багато.
– Я ніколи не бачила німецької вівчарки, що любить шпинат.
– Вона, напевне, не вважає себе собакою.
– А ким?
– Схоже, вважає себе особливою істотою, яка виходить за межі звичайної класифікації.
– Над собакою?
– Можливо.
– Тому й любить шпинат?
– Вона любить його незалежно від цього. Змалечку була такою.
– Може, через це в неї небезпечні думки?
– Можливо, – відповів Тамару. І подивився на ручний годинник. – До речі, сьогодні зустріч призначено на половину другої, так?
Аомаме кивнула.
– Маю ще трохи часу.
Тамару поволі встав.
– Заждіть тут хвилину. Може, вдасться трохи прискорити час, – сказав і зник у парадному вході.
Аомаме чекала, поглядаючи на чарівні плакучі верби. Вітру не було, і їхнє гілля спокійно звисало над землею. Як людина, занурена в нескінченні роздуми.
Невдовзі Тамару повернувся.
– Зайдіть із задвір'я. Сьогодні вас хочуть бачити в оранжереї.
Обійшовши двір, повз плакучі верби вони обоє попрямували до оранжереї, яка містилася за будинком. Там не було дерев, щедро світило сонце. Щоб не випустити надвір метеликів, Тамару, уважно прочинивши скляні двері, впустив Аомаме. Потім сам прослизнув усередину й відразу зачинив двері. Такими рухами здоровенний чоловік не гордиться. Та вони були доцільними і простими. Тільки
