– Сьогодні я почав переробляти твою «Повітряну личинку», – сказав він. – Бо часу обмаль, і не встигнув би закінчити роботу, якби не почав, хоча остаточного дозволу від тебе й не дістав.

– Комацусан велів?

– Так, Комацусан наказав розпочати.

– У вас з Комацусаном добрі стосунки.

– Так. Начебто добрі.

«Ніде на світі, мабуть, нема людини, яка подружилася б з Комацу», – подумав Тенґо, але не сказав, бо вийшла б довга розмова.

– Робота просувається успішно.

– Поки що загалом успішно.

– От і добре, – сказала Фукаері. Мабуть, вона сказала це не просто для годиться. Здавалось, ніби посвоєму радіє з того, що переписування йде у швидкому темпі. Але обмеженість її емоційної реакції цього здогаду не підкріплювала.

– Добре, якщо вона тобі сподобається, – сказав Тенґо.

– Не турбуйтесь, – відразу відповіла Фукаері.

– Чому ти так уважаєш? – спитав Тенґо.

Дівчина на це не відповіла. Тільки мовчала у слухавку. Навмисне. Напевне, спонукала його про щось подумати. Та хоч як Тенґо напружував мозок, ніяк не міг збагнути, чому вона має таку тверду впевненість.

Щоб перервати мовчанку, Тенґо мовив:

– Послухай, я хочу запитати тебе одну річ. Ти справді жила в якійсь комуні й доглядала козу? Твій опис тамтешніх обставин справді вражає. Тому я хотів би дізнатися, чи таке відбувалося в дійсності.

Фукаері злегка кашлянула.

– Про козу я не розповідатиму.

– Гаразд, – сказав Тенґо. – Коли не хочеш, не розповідай. Я просто так спитав. Не переживай. Для письменника твір – це все. Нема потреби вдаватися в зайві пояснення. Отже, зустрінемося в неділю. А під час зустрічі з тим чоловіком треба на щось звернути увагу?

– Не знаю.

– Іншими словами… пристойно одягтися чи приготувати подарунок. Бо я не маю жодного уявлення, що він за людина.

Дівчина знову примовкла. Однак цього разу не навмисне. Вона просто не розуміла мети цього запитання та його суті. Воно не знаходило собі місця в її голові. Здавалось, ніби виходило за межі її розуміння й засмоктувалося навічно порожнечею. Як самотня дослідницька ракета, що пролітала мимо Плутона.

– Гаразд, це не має значення, – змирившись, сказав Тенґо. Виходить, помилився, коли ставив їй таке запитання… – Значить, у неділю о дев'ятій, – додав він.

Помовчавши кілька секунд, Фукаері різко урвала розмову. Не сказала ні «до побачення», ні «ну, до неділі». А може, згідливо кивнула й поклала слухавку. На жаль, у більшості випадків жестикуляція та міміка через телефон не виявляються такими ефективними, як звичайно.

Тенґо поклав слухавку, двічі глибоко вдихнув, перемкнув свою голову на реальніші речі й далі готував свою скромну вечерю.