– Попрошуся до вас, – відповіла вона.

– Може, тобі там не сподобається, – добираючи слова, обережно сказав Тенґо. – Я мешкаю сам у тісній квартирі. Та й Ебісуносенсей цього не дозволяє.

– Сенсею байдуже, – відповіла дівчина. І здвигнула плечима. – І мені також.

– А от мені, можливо, не байдуже.

– Чому.

– Одним словом… – почав Тенґо й запнувся. Не міг пригадати, з чого почав. У розмові з Фукаері часто таке траплялося. Умить обривалася нитка думок. Так, ніби раптом зривався вітер і розкидав ноти, потрібні для гри на музичному інструменті.

Фукаері простягла праву руку й, ніби заспокоюючи, легко стиснула його ліву руку.

– Я вас не зовсім добре розумію, – сказала вона.

– Наприклад, що?

– Ми одне ціле.

– Одне ціле? – здивувався Тенґо.

– Разом книжку написали.

Тенґо відчув долонею силу її пальців. Не надмірну, але рівну і впевнену.

– Правду кажеш. Ми разом написали «Повітряну личинку». І разом нас зжере тигр.

– Тигр не з'явиться, – на диво серйозним тоном сказала Фукаері.

– От і добре! – зрадів Тенґо. Однак не дуже почувався щасливим. Можливо, тигр не з'явиться, але що з'явиться натомість, не знав.

Обоє стали перед квитковою касою станції Сіндзюку. Фукаері, все ще тримаючи Тенґо за руку, дивилася на нього. Навколо них, ніби річкова течія, пропливали люди.

– Гаразд. Якщо хочеш зупинитися у мене, зупиняйся, – здавшись сказав Тенґо. – Бо я зможу переспати на дивані.

– Дякую, – сказала Фукаері.

Тенґо подумав, що оце вперше з її уст почув слово подяки. Та ні, можливо, не вперше, але коли – ніяк не міг згадати.