– Та ні, я не збирався вносити жодних поправок. Комацусан мав свій намір, а я – свій. Але поки що обидва наші наміри збігаються.
– Обидва наміри, ніби осідлавши одного коня, успішно просунули план уперед, чи не так?
– Можливо.
– Двоє людей, що вирушили кожен у своєму напрямі, тимчасово їдуть разом на коні однією дорогою, а що буде потім – невідомо.
– Ви – письменник, а тому досить гарно висловилися.
Тенґо зітхнув.
– Я не думаю, що попереду надзвичайно світла перспектива. Та, в усякому разі, вороття, здається, вже нема.
– А якби й було, то навряд чи вдалося б повернутись на початкову позицію, – уточнив сенсей.
На цьому розмова скінчилася. Тенґо також не мав чого додати.
Ебісуносенсей встав першим. Сказав, що повинен зустрітися з кимось недалеко звідси в одній справі. Фукаері залишилася. Якийсь час Тенґо сидів навпроти неї й мовчав.
– Ти не голодна? – запитав він.
– Особливо ні, – відповіла вона.
Оскільки кав'ярня вже була переповнена, то вони обоє майже одночасно вийшли надвір. Якийсь час ішли без жодної мети вулицями Сіндзюку. Була вже майже шоста, і багато людей квапилося до станції. Місто тонуло в сонячному сяйві. Після підвальної кав'ярні воно здавалося навдивовижу штучним.
– Куди тепер поїдеш? – спитав Тенґо.
– Особливо нема куди, – відповіла Фукаері.
– Провести додому? – запитав він. – Тобто до квартири в Сінано? Ти сьогодні там зупинишся?
– Туди не поїду, – відповіла вона.
– Чому?
Фукаері не відповіла.
– Хочеш сказати, ніби тобі здається, що краще туди не їхати? – спитав Тенґо.
Дівчина мовчки кивнула.
Тенґо кортіло запитати, чому вона вважає, що краще туди не їхати, але передчував, що все одно не дістане нормальної відповіді.
– Ну, то повернешся в дім сенсея?
– До Футаматао дуже далеко.
– А ще кудись можеш поїхати?
