– Бачив Місяця. Учора ввечері, – сказав він передусім.

– Так?

– Зацікавився ним після того, як ви спитали про нього. По довгій перерві він здався мені гарним. Може навіяти спокійний настрій.

– Дивилися з коханою людиною?

– Так, – відповів Тамару. І торкнувся пальцем носа. – А хіба з Місяцем щось сталося?

– Та ні, нічого не сталося, – відповіла Аомаме. – Просто останнім часом я чомусь ним перейнялася.

– Без причини?

– Так, без особливої причини, – відповіла Аомаме.

Тамару мовчки кивнув. Здавалось, робив якісь припущення. Він не довіряв речам, яким бракувало причини. Однак цього разу більше не допитувався, а, як завжди, повів Аомаме за собою до солярію. Господиня, в тренувальному джинсовому костюмі, сиділа у спеціальному, для читання, кріслі й, слухаючи улюблену інструментальну п'єсу «Lacrimae»³⁶ Джона Дауленда,³⁷ читала книжку. Аомаме кілька разів її чула й запам'ятала.

– Вибачте за вчорашній клопіт, – сказала господиня. – було б краще, якби я раніше попросила зустрічі, але тільки зараз знайшовся вільний час.

– Про мене не турбуйтеся, будь ласка, – відповіла Аомаме.

Тамару приніс на таці чайник з квітковим чаєм і налив його у дві вишукані чашки. Коли за ним зачинилися двері, господиня й Аомаме слухали музику Дауленда й, поглядаючи на буйно розпущені квіти азалії, спокійно пили принесений чай. «Щоразу, опинившись тут, ніби потрапляю в інший світ, – подумала Аомаме. – Повітря набирає ваги, а час пливе поособливому».

– Як слухаю цю музику, то іноді мене глибоко вражає така річ, як час, – ніби прочитавши думки Аомаме, промовила господиня. – Чотириста років тому, як ми тепер, люди слухали ту саму музику. Хіба це не дивно?

– Та як вам сказати… – відповіла Аомаме. – Але ж, до речі, чотириста років тому, як ми, вони дивилися на той самий Місяць.

Ніби трохи здивувавшись, господиня глянула на Аомаме. І потім кивнула.

– Так, правду кажете. Та якщо подумати, то, можливо, в тому, що ми слухаємо ту саму музику через чотири століття, насправді нема нічого дивного.

– І, можливо, треба сказати, що бачимо майже той самий Місяць, – сказала Аомаме. Й глянула на господиню. Однак, здається, ці слова її не зацікавили.

– На цьому компактдиску записано музику, виконану на стародавніх інструментах, – сказала господиня. – З використанням таких, як тоді, інструментів і тогочасних нот. Іншими словами, звучання музики в основному таке саме, як і колись. Як і Місяць.

– Тільки речі залишаються незмінними. А от людська чутливість, мабуть, відрізняється тепер від колишньої. Тодішня ніч, напевне, була набагато глибшою, темнішою, а Місяць сяяв набагато яскравіше. І, безперечно, люди не мали тоді ні грамплатівок, ні касет, ні компактдисків. А тому не мали змоги щодня, будьколи, як заманеться, в такій нормальній формі слухати музику. Вона завжди була особливою, – сказала Аомаме.

– Правду кажете, – погодилася господиня. – Ми живемо в такому зручному світі, а тому наша чутливість, напевне, ослабла. Місяць на небі залишився тим самим, але, можливо, ми бачимо щось інше. Напевне, чотири століття тому ми мали багатшу, ближчу до природи душу.

– Однак той світ був жорстоким. Більша половина дітей через хронічні епідемії й недоїдання вмирали, не досягнувши зрілого віку. Люди гинули, як мухи, від поліомієліту, туберкульозу, натуральної віспи й кору. Серед простого народу траплялося небагато людей, яким сповнилося понад сорок років. Жінки народжували багато дітей, але після тридцяти років ставали беззубими й схожими на немічних бабусь. Щоб вижити, люди часто вдавалися до насильства, дітей змалку змушували тяжко – так, що в них кістки деформувалися – працювати, а дівчатапідлітки часто ставали повіями. Продавали своє тіло також хлопціпідлітки. Більшість людей жила, ледве зводячи кінці з кінцями, далеко від світу душевного багатства й чутливості. Вулиці міст кишіли каліками, жебраками й злочинцями. І, мабуть, тільки невелика частка людей могла зворушено споглядати Місяць, захоплюватися п'єсами Шекспіра й слухати чарівну музику Дауленда.