станцію. Невже між цим і збільшенням кількості Місяців існує якийсь зв'язок?». Аомаме спробувала згадати, чи в газетах зменшеного формату, які вона читала в бібліотеці, траплялися статті про новий Місяць, але нічого у своїй пам'яті не знайшла.
Вона не здогадувалася, в кого про це можна запитати і як поставити запитання. Чи можна запитати ось так: «Послухайте, мені здається, ніби на небі два Місяці. Ви не могли б поглянути, чи це так?». Та, як не крути, це дурне запитання. «Якщо справді на небі стало два Місяці, то не знати цього – дивна річ, а якщо ж, як і раніше, на ньому лише один Місяць, то можуть подумати, що я – несповна розуму».
Аомаме вмостилася на складаному кріслі, закинула обидві ноги на бильця й задумалася над формою запитання. Спробувала вголос їх проказати. Але щоразу вони звучали подурному. Хочнехоч, а ситуація зійшла з наїждженої колії. Запитати про неї логічно неможливо. Це ясно, як день.
Аомаме вирішила поки що відкласти на потім проблему другого Місяця. Краще трохи почекати. Бо не варто наразі завдавати собі зайвого клопоту. Зрештою, може, той Місяць колинебудь зникне.
Пополудні наступного дня Аомаме подалася до спортивного клубу в Хіроо – проводити дві загальні та одну індивідуальну лекції з бойового мистецтва. Коли підійшла до конторки клубу, там, як не дивно, лежав лист від старої пані з Адзабу, в якому повідомлялося: «Хочу з Вами переговорити, якщо матимете вільний час».
Як завжди, слухавку підняв Тамару.
– Якщо можете, прийдіть до нас завтра. Для виконання звичної програми. Після того буде легка спільна вечеря, – передав він слова господині.
– Загляну після четвертої. З радістю разом повечеряю, – відповіла Аомаме.
– Гаразд, – сказав Тамару. – Отже, завтра після четвертої.
– Послухайте, Тамарусан! Останнім часом ви бачили Місяць? – спитала Аомаме.
– Місяць? – здивувався він. – Той, що на небі?
– Так.
– Не пригадую, щоб спеціально дивився. Щось сталося з ним?
– Та ні, нічого не сталося, – відповіла Аомаме. – Значить, завтра після четвертої.
Після короткої паузи Тамару поклав слухавку.
І цього вечора Місяців було два. Обом не вистачало двох днів, щоб стати повними. Тримаючи в руці склянку з бренді, Аомаме довго, наче на нерозгадану загадкову іграшку, дивилася на двох Місяців – великого й малого. І що довше дивилася, то дедалі загадковішим видавалося їй їхнє поєднання. Якби могла, хотіла б звернутися до Місяця із запитанням. Мовляв, з якого це дива у тебе несподівано з'явився новий маленький попутник? Та, звісно, Місяць не дасть відповіді.
Місяць довше за будького зблизька спостерігав за земною кулею. Тож, напевне, бачив усі вчинки та явища, які мали на ній місце. Але він мовчить і нічого не розповідає. Лише холоднокровно й вірно зберігає важке минуле. На ньому нема ні повітря, ні вітру. Порожнеча виявляється зручною для такого безперешкодного переховування. Ніхто не здатний розкрити його душу. Аомаме піднесла йому назустріч склянку.
– Останнім часом ти з кимнебудь спав? – запитала вона.
Місяць не відповів.
– Товаришів маєш?
Місяць не відповів.
– Ти іноді не втомлюєшся від такого спокійного життя?
Місяць не відповів.
Як завжди, перед будинком її зустрів Тамару.
