Фукаері незрозуміло глянула на Тенґо. А тоді перевела погляд на окремі частини свого одягу. Так, наче досі не помічала, в чому одягнена.
– Прийти в цьому одязі, – спитала вона.
– Так. Одягтися для пресконференції так само, як сьогодні.
– Чому.
– Бо він тобі личить. Гарно виступає форма грудей. Це лише таке моє передчуття, але мені здається, що журналісти саме на це звернуть увагу й не задаватимуть надто складних запитань. Якщо не хочеш, не роби. Силувати не буду.
– Увесь одяг вибирає Адзамі, – сказала Фукаері.
– А не ти?
– Мені байдуже, що одягати.
– І сьогоднішній одяг вибрала Адзамі?
– Адзамі.
– Але він тобі личить.
– Гарна форма одягу і грудей, – спитала Фукаері без запитальної інтонації.
– Саме так. Так би мовити, впадають в очі.
– Светр і бюстгальтер як слід дібрані, – спитала вона.
Тенґо відчув, як у нього запашіли щоки під проникливим поглядом дівчини.
– Не знаю, чи як слід дібрані, але, в усякому разі, начебто справляють добре враження, – відповів він.
Фукаері не відривала від нього своїх очей. І серйозно спитала:
– Звернуть на це увагу.
– Безперечно, – обережно сказав Тенґо.
Фукаері заглянула у виріз светра – мабуть, щоб перевірити, яка на ній білизна. Потім якийсь час дивилася на розпашіле обличчя Тенґо, як на щось рідкісне.
– Зроблю, як кажете, – промовила вона нарешті.
– Дякую, – сказав Тенґо. На цьому підготовка до пресконференції скінчилася.
Тенґо провів дівчину до станції Сіндзюку. Більшість чоловіків ішли тротуарами без піджаків. Траплялися і жінки без ліфчиків. Людський гомін, перемішаний з автомобільним гуркотом, створював вільний специфічно міський гул. Вулиці продував свіжий вітерець. «Власне, звідки долітає до Сіндзюку вітер з таким чудовим запахом?» – дивувався Тенґо.
– Повертаєшся зараз до того дому? – запитав він дівчину, їзда туди в переповненій електричці забирала надзвичайно багато часу.
Фукаері хитнула головою.
