– Ставитимуть запитання, – спитала Фукаері без запитальної інтонації.

– Вони ставитимуть, а ти відповідатимеш.

– Які запитання.

– Різні. Про твір, про тебе саму, твоє життя, майбутні плани. Можливо, варто зараз приготувати відповіді на такі запитання.

– Чому.

– Бо так буде безпечніше. Бажано уникнути непорозуміння й запинки у відповідях. Не завадить до певної міри підготуватися. Провести свого роду репетицію.

Фукаері мовчки пила какао. І дивилася на Тенґо так, ніби це її особливо не цікавить, але якщо він уважає, що треба, то… Іноді її очі були красномовнішими від її слів. Принаймні вони вимовляли набагато більше речень, ніж її рот. Але ж самими очима проводити пресконференцію не годилося.

Тенґо вийняв з портфеля аркуш паперу й розгорнув його. На ньому він записав можливі запитання журналістів. Минулого вечора він довго сушив собі голову над ними.

– Я ставитиму запитання, а ти відповідатимеш, вважаючи мене журналістом.

Фукаері кивнула.

– Ти досі написала багато творів?

– Багато, – відповіла вона.

– Коли почала їх писати?

– Давно.

– Добре, – сказав Тенґо. – Можна відповідати коротко. Говорити зайвого не треба. Так добре. А замість тебе писала Адзамі?

Фукаері кивнула.

– Такого не слід говорити. Це – наша таємниця.

– Не говоритиму, – сказала Фукаері.

– Ти сподівалася отримати премію, коли посилала свій рукопис на конкурс?

Дівчина всміхнулась, але рота не розтулила. Запала мовчанка.

– Не хочеш відповідати? – спитав Тенґо.

– Так.

– Гаразд. Коли не хочеш відповідати, краще мовчи й посміхайся. Мовляв, недоречне запитання.

Фукаері кивнула.