– Сам не знаю. Бо такій, як він, людині на дно душі не заглянеш.
– Якщо й ви, Комацусан, не можете туди заглянути, то, значить, воно лежить досить глибоко.
– Ну, як тобі сказати, – промовив Комацу. – Зовні безгрішний дідусь, а насправді загадкова особа.
– А наскільки з цим планом обізнана Фукаері?
– Того, що за лаштунками, не знає та й не має знати. Вона довіряє Ебісуносенсею і приязно ставиться до тебе. А тому я дістав від тебе неоціненну допомогу.
Тенґо переклав слухавку з однієї руки в другу. Доводилося якось устигати за розвитком ситуації.
– До речі, Ебісуносенсей уже не вчений? Звільнився з університету й книжок не пише.
– Так, порвав зв'язки з наукою. Був першокласним ученим, але, видно, не сумує за світом академізму. Вже давно не знаходив спільної мови з авторитетами й організаціями. Загалом єретик.
– І ким же він тепер працює?
– Здається, біржовим маклером, – відповів Комацу. – Консультує, куди робити інвестиції. Збирає на стороні купу грошей і, пускаючи їх в оборот, отримує прибуток. Безвилазно сидить у горах і підказує, які акції купувати або продавати. Має надзвичайну інтуїцію. Створив свою систему аналізу інформації. Спочатку забавлявся цим, а потім обрав собі таке заняття основною професією. Ось така історія. У цьому світі він начебто досить відомий. Одним словом, не бідний.
– Я не зовсім розумію, який зв'язок існує між культурною антропологією та акціями фондової біржі.
– Загалом ніякого. А от для нього існує.
– І заглянути на дно його душі будькому зась.
– Це правда.
Якийсь час Тенґо натискав пальцем на скроню. Потім зречено сказав:
– Післязавтра, о шостій вечора, зустрінусь, як завжди, у кав'ярні в Сіндзюку з Фукаері і домовлюся з нею щодо проведення пресконференції для журналістів. Цього досить?
– Це заплановано, – відповів Комацу. – Тільки от що, Тенґокун, в той час не думай про якісь складні речі, а віддайся плинові подій. Бо така нагода трапляється в житті нечасто. Це світ гарного шахрайського роману. Приготуймося до будьяких несподіванок і відчуймо густий запах переступу. Насолодімося крутим спуском униз. А як опинимося на краю водоспаду, то падаймо красиво разом.
Через два дні, надвечір, Тенґо зустрівся з Фукаері в кав'ярні в Сіндзюку. На ній був легкий літній светр, зпід якого виразно випиналися її груди, і тісні синюваті джинси. Волосся – пряме, довге, шкіра – лискуча. Навколишні чоловіки раз у раз так і зиркали на неї. Тенґо відчував їхні погляди. Однак вона, здається, цього не помічала. Ясна річ, якщо така дівчина отримала премію молодого автора від літературномистецького часопису, то, можливо, це стане невеликою сенсацією.
Фукаері вже повідомили, що «Повітряна личинка» отримала премію. Та по ній не було видно, що вона тим особливо втішена або схвильована. Здавалось, їй було однаково, отримала вона премію чи ні. Стояв політньому теплий день, але вона замовила гарячого какао. І тримаючи чашку обома руками, пила його, як щось дорогоцінне. Про пресконференцію вона не знала, однак, почувши про неї, ніяк не відреагувала.
– Ти знаєш, що таке пресконференція?
– Пресконференція… – повторила Фукаері.
– Зберуться журналісти газет, часописів і ставитимуть тобі на сцені різноманітні запитання. І фотографуватимуть. Можливо, приїдуть телевізійники. Запитання і відповіді передаватимуть по всій країні. Те, що сімнадцятирічна дівчина отримала премію молодого автора від літературномистецького часопису, – рідкісна річ, яка стане топновиною в суспільстві. Будуть розмови про те, що всі члени конкурсної комісії проголосували одноголосно. Бо таке буває нечасто.
