— Ти що? — здивувався Льолік. — А ти як?
— Та я вже почув усе, що хотів, — відповів я. — Бери.
Потрібно слухати музику, яку любиш. І не давати чужим свої навушники. Ну, все, валіть собі.
Льолік міцно стиснув мою руку й пішов до машини.
— Льоша, — окликнув я його.
— Що? — озирнувся він.
— В тебе безлімітний?
— Ну.
— Дай подзвоню.
Льолік підійшов і простягнув свою трубу. Я набрав номер брата. Спочатку йшли довгі гудки. Раптом щось клацнуло, і я почув жіночий голос.
— Ей, — сказав голос. — Як ти там?
— Хто — я?
— Ну, а хто? Як справи взагалі?
— Взагалі — нормально, — відповів я. — А ти хто?
— А ти кому дзвониш?
— Брату.
— Ну, я не брат. А що ти хотів?
— Поговорити хотів.
— Ну, поговори зі мною, — жінка засміялась. — Хочеш, я розповім тобі історію, яка зі мною сталась?
— У тебе точно безлімітка? — спитався я в Льоліка, і коли той ствердно кивнув, відповів у слухавку: — Розповідай.
— Я з дитинства боялась висоти. І літаками літати завжди боялась. А коли виросла, вирішила подолати цей страх. Спеціально брала квитки на авіарейси й літала. Весь час літала.
— І що?
— І нічого. Висоти й далі боюсь. Зате побачила світ.
— І як ти тепер?
— Нормально, — сказала жінка. — Справа була не в страсі. Просто я попустилась, і все стало нормально. І ти попустись, зрозумів?
— Зрозумів.
— Ну все, давай, — засміялась вона і зникла в ефірі.
— На, — простягнув я слухавку Льоліку.
— Все нормально? — перепитав він.
— Так, — відповів я, — нормально. Нормально.
— Коча, — запитав я, — ти пам'ятаєш 90-й? Бійку в парку, біля ресторану?
— В 90-му? — недовірливо перепитав старий.
— Так, в червні.
— Не-а, — відповів Коча подумавши, — не пам'ятаю я ніякої бійки. Я, дружище, червень 90-го в Гурзуфі провів, з Тамарою. I ось там, Гєрич, справді була бійка. На пляжі.
Я, значить, відійшов лише на секунду, віриш, і тут…
Небо вночі схоже на чорні поля. Повітря, ніби чорноземи, наповнене рухом і насінням. Безкінечні площини, які розгортаються вгорі, живуть своїм ритмом, своїми законами. В небі заховано зірки й сузір'я, у землі — каміння і корені. В небі лежать планети, у землі — покійники. З неба витікають дощі, із землі витікають ріки. Дощі, впавши, течуть на південь, наповнюючи океан. Небо весь час змінюється, спалахує і згасає, набухає вологою і виповнюється серпневою спекою. Ґрунти виснажуються травами й деревами, лежать під пласкими небесами, наче худоба, про яку забули. Якщо вірно обрати місце, іноді можна все це разом відчути —
