Дорога різко спадала вниз, на дні стояло з десяток однотипних двоповерхових будинків, збудованих ще, мабуть, у вісімдесяті. Закінчувалось поселення довгими складськими приміщеннями, за ними починались сади, а вже за садами до самого обрію жовто лежали луки. На сході, по лінії горизонту, тяглась якась дамба чи вал, здалеку розгледіти його було важко, хоча проступав він доволі контурно.
— Що це? — запитав я череватого.
— Кордон, — коротко відповів той і замовк, думаючи про щось своє.
Сєва вимкнув двигун, і ми важко покотились униз.
Дорога була розбита, мов хребет пса, що потрапив під фуру. З'їхали в долину, зупинились посеред невеликого майданчика. Збоку виднілась доволі простора будівля з шиферною покрівлею та фальшивими колонами. На сходах стояв натовп місцевих, чоловік сорок. Схоже, чекали на нас.
В очі відразу впала святкова урочистість, яка тут панувала. Чоловіки переважно були в темних недорогих костюмах, диких кольорів краватках і начищеному взутті.
Жінки виглядали більш строкато — хтось був у сукні, хтось — у білій блузці з чорною спідницею, хтось, молодший, — у джинсах із купою скляних діамантів. Дехто накинув на плечі пальто, дехто — шкірянку, на декому з жінок були плащики, хоча сонце вже прогріло осіннє повітря, а тут, у ямі, і взагалі було тепло й затишно, мов на південному березі Криму. Зустріли нас радісним гамором. Ми вилізли з волги, поправляючи вим'ятий одяг, — попереду Толік у куртці й пресвітер у чорному піджаку і з тезкою в руках, за ними Сєва, теж у костюмі, щоправда, рудому й підозрілому, та сонцезахисних окулярах. Далі почали вилізати й ми — Сірьожа з літерами D і G на задніх кишенях, я в синьому переливчастому костюмі, в якому схожий був на зірку радянської естради 70-х, потім Гоша в білому, перемащеному фарбою комбінезоні, і нарешті Тамара. Вона вилізла останньою й боязко озиралась довкола.
Була в теплому чорно-вишневому светрі й довгій спідниці.
На ногах мала туфлі з тонкими високими підборами, які відразу ж угрузли в пісок. Усією компанією рушили в бік громади.
Місцеві нам зраділи. Невисокий чувак у костюмі з барвистою хусткою замість краватки, очевидно, їхній старший, зійшов зі сходів і довго цілувався з пресвітером за якимось не відомим мені звичаєм — п'ять разів поспіль. Були вони, схоже, давніми друзями, тож поговорити їм було про що.
Втім, старший відразу ж запросив нас досередини, сказав, що часу не так багато і потрібно все зробити швидко й енергійно.
— А вже потім поговоримо, — додав він і пішов сходами нагору.
За ним пройшов пресвітер. Громада перед ним чемно розступилась, даючи дорогу. Потому живим коридором швидко пробіг водій. За ним піднялась Тамара, кинувши на мене занепокоєний погляд. Я обернувся до Гоші з Сірьожею.
— Підіймаєтесь? — запитав.
— Я ще додому заскочу, — затоптався на місці Гоша, ховаючи мачете за спиною. — Переодягнусь. Свято всетаки.
— А ти? — крикнув я Сірьожі.
Але той весело махнув мені рукою, так, мабуть, і не розчувши питання. Місцеві тим часом впихалися досередини. Тож і я піднявся східцями нагору.
Всередині був темний коридор, що пахнув прохолодою.
Була це місцева адміністрація, контора абощо. В кінці коридору виднілись двері, там місцеві й товклись. За дверима знаходився актовий зал, доволі великий як на таку громаду. Оформлений був скромно — сцену затягнуто було червоним оксамитом, у центрі над сценою чітко проступав обрис Володимира Ілліча — раніше, мабуть, тут довго висів його профіль, потому його зняли, але тканина встигла вигоріти. На місці профілю тепер висіло розп'яття. Здалеку здавалося, що хтось поставив жирний хрест на марксизміленінізмі. В залі стояли акуратні ряди дерев'яних лав. На сцені вже були наші, коло них терся головний із хусткою на шиї й щось енергійно пояснював. Місцеві розсідались.
До мене підійшов Толік.
— Подобається?