Ґрунт важко осипався й липнув до підошов, земля навколо була ніби спресована, вона важко впускала, а потім довго приставала до взуття, не бажаючи відвалюватись.

Перебите коріння було міцним і пружним, а каміння, викинуте з ями, швидко просихало на сонці. Я стояв до пояса в ямі й розглядав зблизька всі ці камінчики й трави, що обвалювалися вниз, жовтий шар піску й білий шар глини, прорубані лопатами. Глина пахла гостро й солодко, так, мовби я докопався до чогось коштовного, про що весь час здогадувався, проте не міг навіть припустити, що лежить воно майже на поверхні. Потім обережно опустили Пахмутову. Другий похорон за добу, подумав я, закидаючи тіло землею. Травмований прилаштував свою антену, можна було закінчувати.

Катя якийсь час стояла над могилою, потім попрощалась із усіма й побігла додому. Дощовик вона несла в руках, мов повітряного змія.

Ближче до вечора з міста приїхали Кочині родичі. Прикотили білим розбитим мерседесом. Заднє скло мерседеса було затягнуте целофаном і заліплене скотчем. У машині їх сиділо семеро. Після похорону вже протверезіли, проте не перевдяглись, так і приїхали в чорних піджаках та кольорових сорочках. Краватки все ж познімали, і тепер вони звисали їм із кишень піджаків, мов удавки. Говорили родичі голосно і незрозуміло, вживали багато не відомих мені слів. Кочу називали «гаджо» і відганяли від мерседеса, куди той відразу ж узявся лізти. З Травмованим вітались поважно й дещо улесливо, тисли йому руку й тричі цілувались за православним звичаєм. Підійшли до мене. Коча з Травмованим лишились стояти віддалік і не заважали. Всі по черзі привітались, руку стискали коротко, але міцно.

— Послухай, Германе, — сказав їхній старший, який назвався Пашею. — Друг нашої мами — наш друг.

— Хто? — я не зрозумів, про кого вони говорять.

— Ти вчора з нами ховав маму, — пояснив Паша. — Тамара нам говорила про тебе.

Ага, подумав я, зараз вони мене заріжуть.

— Сказала, що тобі потрібна допомога.

— Допомога?

— Германе, — ступив наперед заступник головного, товстий голомозий чувак, якого звали Борманом. — Ми все знаємо.

— Все? — Я чекав, коли ж вони почнуть мене різати.

— Все, — підтвердив Борман. — І про бензовоз, і про бабки. Ми що хочемо сказати — якщо буде потрібно, ми завжди допоможемо. Розумієш?

— Розумію.

— Так що нікого не бійся, — вів далі Борман. — Треба буде — ми завжди на місці.

— А далі вже все залежить від тебе, — додав Паша. — Як ти сам себе поставиш, так і буде. Зрозумів?

— Зрозумів, — відповів я. — Спасибі вам.

— Ладно, брат, — Паша простягнув руку. — Тримайся тут.

Всі інші теж потисли руки, розцілувались із Травмованим, зігнали Кочу з капота, завели машину й покотили до міста. Вже виїжджаючи на трасу, розминулись із чорним фольксвагеном, котрий з'їхав на бічну дорогу й тепер мчав у напрямку заправки.

— Хто це? — незадоволено запитав Травмований.

— Це до мене, — відповів я.

Травмований похмуро глянув на Кочу й пішов до гаража.

Коча залишився стояти зі мною і з неприхованим інтересом розглядав чужих. Фольксваген підкотив до бензоколонок, зупинився. Льолік і Болік, насторожено озираючись, вилізли з салону й розминали ноги після довгого переїзду. Обійматись не кидались, дивились на мене уважно, чекаючи, мабуть, що я скажу. Болік обтирав піт сірою хустинкою, Льолік напружено поправляв окуляри.

— Привіт, — сказав я. — Добре, що приїхали.

— Здрастуй, Германе, — стурбовано промовив Болік.

— Привіт, — додав Льолік, ховаючи очі.