— Відкрию шашличну. Бізнес безпрограшний. Може, залишишся зі мною? — запропонував. — Одружимось.
— Дурень, — сказала на це Катя засміявшись. — Тебе спалять тут не сьогодні, так завтра. Або підвісять. Як Пахмутову, — сказала вона і знову заплакала.
— Ну, не плач, — спробував я її втішити. — Все одно я за цими окулярами не бачу твоїх сліз.
— Добре, що не бачиш, — відповіла Катя і, примостившись мені на плечі, заснула.
Погано, що вона їде, подумав я. Хоча було б значно гірше, якби вона залишилась.
Сонце висіло високо, ставало спекотно й сонно, проте я не міг заснути, ніби опираючись чомусь, намагаючись якомога довше протриматись на ногах, дочекатись найголовнішого, що мало ось-ось початись. Найголовніше справді почалось. До бензоколонок хтось під'їхав, я це чітко почув, хоч і не розібрав, хто саме це міг бути. На думку спало, що добре було б знайти яку-небудь бейсбольну битку, аби відстояти недоторканність приватної власності. Проте дивна апатія охопила мене, не хотілося зовсім нічого робити — не хотілося захищатись, не хотілось ламати комусь голову, не хотілось підставляти свою. Якщо це буде смерть, подумав я, я її запам'ятаю. Знадвору почулись кроки, двері відчинились, і до кімнати увійшла Ольга. Якийсь час стояла на порозі, роззираючись у залитій сонцем кімнаті. Побачивши поруч зі мною сонну Катю, вона завмерла, проте різким і дещо зашвидким рухом поправила волосся, пройшла кімнатою і сіла на канапу напроти. Я навіть не спромігся підвестися чи щось сказати, ну, подумав, що ж, усе так погано складається, це навіть гірше, ніж смерть.
— Привіт, — сказала Ольга, намагаючись говорити безтурботно. — Що тут у вас?
— Вона спить, — відповів я. — Ти телефонувала вчора?
— І не раз, — сказала Ольга, все більш нервуючи.
— Давай я її розбуджу, — запропонував я. — Відправлю додому, і ми про все поговоримо.
— Германе, — відповіла на це Ольга, не знаючи, куди подіти свої руки, — ти — скотина. Для чого ти будеш її будити?
— Але ж нам потрібно поговорити?
— З ЧОГО ТИ ВЗЯВ?
— Ну, для чогось же ти приїхала?
— Я приїхала, аби подивитись, чи вас тут не спалили.
Я на тебе, до речі, працюю. Але у вас тут, як я бачу, все добре. Тому я піду. — Вона різко встала й рушила на вихід.
Враз зупинилась, розвернулась і підійшла до мене. — Ага, — сказала, ніби щось згадавши, — і окуляри мої віддай.
Зняла обережно з Каті свої окуляри і після цього вискочила з вагончика, голосно гримнувши дверима. Катя навіть не ворухнулась. Я зіскочив на підлогу, натягнув на ходу свою танкістську уніформу й побіг за Ольгою.
— Оля! — крикнув наздоганяючи. — Оль, ну почекай.
Давай поговоримо.
— Давай, — відповіла Ольга.#— Але тільки в офісі і лише в робочий час. О, — додала, показуючи мені на ключицю, — вона тебе покусала. Ну ти даєш.
І після цього сіла на скутера й рвонула вперед, здіймаючи в повітря гарячий пил.
Пахмутову ховали по обіді. Ми з Кочею старанно викопали яму посеред малинових кущів, Травмований змайстрував із металевих шматків дивну штуку, схожу на телевізійну антену, хоча сам він переконував, що це соняшник. Яму копати було важко, земля була твердою, доводилось перебивати коріння, наче кабелі, й викидати ла поруч і мовчала. Пахмутова лежала їй коло ніг, як за життя, і Катя час від часу нахилялась, аби її погладити.
