будинків.
Тому що він усе насправді зробив вірно, і не його провина, що все сталося саме так. І справа не в камуфляжі, він міг його й не одягати, справа не в Макарові, який він спеціально позичив в охоронця й тримав тепер у кишені штанів, відчуваючи, як тяжко й вагомо сталевий корпус торкається його стегна.
Адже коли ти виростаєш із цим усім, коли це вкладається в твою свідомість ще з дитинства, багато речей сприймаєш простіше й спокійніше. Є життя, яким ти живеш і яким ти не маєш права поступатись, і є смерть — місце, куди ти завжди встигнеш, тому не потрібно туди поспішати.
І вони відштовхують тебе, навіть не намагаючись із тобою порозумітись, тому що ти для них чужий, і тебе з ними нічого не пов'язує і пов'язувати не може.
Речі ці — правильні й зрозумілі, тому і незмінні. Вони так завжди жили й спробують навчити цього своїх дітей.
Оскільки пов'язати нас одне з одним можуть лише спільне проживання та спільна смерть.
— Ну що, бродяги, що мовчите?
Трактористи, той, що в тільнику, і той, що в робі, важко пострибали на землю і тепер весело кричали, вітаючись із нашими як із рідними — і з Травмованим, і з Пашею, і з Борманом, і навіть зі мною. Хоча я їх бачив уперше в житті. Аркадій із Прохором теж вітались із трактористами, сміючись і пригощаючи їх сигаретами. На Ніколаіча ніхто взагалі не звертав уваги, про нього всі забули, і він стояв собі збоку, з дурнуватою посмішкою, не знаючи, як бути і що робити. Ернст теж про нього забув, з Ернстом трактористи вітались теж як із рідним, бо за великим рахунком — так воно й було. Але я все не міг забути того погляду, яким голомозий Ніколай Ніколаіч дивився на Ернста, щось важке видалось мені в його очах, щось, від чого ставало холодно й незатишно.
— Ну, як ви тут? — з награною добродушністю допитувались трактористи в Травмованого. — Саша, йобана в рот, як ви тут, питаємо?
Здавалося, вони хочуть всіх обійняти й притиснути до своїх широких грудей — один до тільника, інший до роби. Наші, схоже, трактористам теж зраділи, проте радість тримали при собі.
— Колюня, — сказав Паша тому, що в тільнику. — Ти, блядь, на кого працюєш?
— Ну, ладно, Павлуха, що ти мене — не знаєш? — почав виправдовуватись той, що в тільнику. — Це ось цей хуй, — показав він на Ніколаіча, який і далі ніяково посміхався, — нас підбив. Хіба ж я знав, що це ваш об'єкт.
— Все ти знав, — строго відповів йому на це Травмований.
— Ну, Шура, — плаксиво заперечив йому той, що в тільнику. — Ну, чесне слово. Ви ж нас знаете…
— Знаємо, знаємо, — неохоче погодився Паша. — Просто думай, з ким водишся.
— Да, Пашок, ти що — думаєш я з ними? — кивнув Колюня на Ніколаіча.
— Нічого я не думаю, — відповів Паша.
— Пацани, да ладно вам, — занервував тракторист.
— Ну все, не ний, — перебив його Травмований.
— Спасибі вам, пацани, — подякував той, що в тільнику. — Спасибі.
І далі вони розповіли, як усе було. Сказали, що насправді Ніколаіча бачать уперше і, судячи з усього, востаннє, що навіть не підозрювали, як тут усе намішано, думали — звичайний об'єкт, і лише тепер усвідомили всю підлість і нечесність цих двох підарасів — Ніколаіча і сивого. І добре, що сивий звалив, а то б вони своїми руками підвісили його до ковша. Тому що вони нормальні пацани, і за ті гроші, які їм пропонували, їх не купиш. Та й за більші теж не купиш.
Шура всього цього слухати не став, відійшов назад і сів на капот чорного мерседеса. Вигляд у нього був задоволений і лінивий, він підставляв обличчя сонцю, ніби намагався запам'ятати надовго ці останні сонячні години.
Я присів поруч.
— Що тепер? — запитав.
