вино, колгоспні господарства, кераміка й кості в сухих ґрунтах. Ернст був у тій компанії наймолодшим, ставились до нього відповідно. Він навіть почав звикати до постійного пресування, оскільки змінити нічого не міг, а скаржитись було западло. І ще там була викладачка, зовсім юна, аспірантка, Ася, точно — Ася, яка відповідала за їхню бригаду. А бригада їхня весь час зривала показники й порушувала всі заповіді Христові.

І Асі постійно діставалось від керівництва, і від колег, і від місцевих їй теж діставалось, слід сказати, хоча історія зовсім не про це. Все починалося взагалі непомітно. Спочатку Ернст допомагав їй по господарству. Намагався завжди бути коло неї. Проводжав її до автобуса, коли вона їздила до міста, зустрічав її на зупинці. Сидів із нею ввечері коло багаття, подавав їй рушник, коли вона виходила з моря, і все це — суто по-братськи, без жодного порушення службової субординації, без жодного сподівання на взаємність, під постійне задрочування старших колег. Одним словом, так, як буває лише в сімнадцять. Ася сторожко реагувала на його присутність. Іноді йому здавалося, що між ними нарешті щось виникає, що вона намагається якось йому на це натякнути. Проте кожного разу вона переводила розмови на професійні теми, знищуючи всі його сподівання, від чого він тяжко, проте недовго переживав. Крім того, до Асі постійно підкочувались місцеві і діяли, на відміну від Ернста, навчено й енергійно, підвозячи її до міста своєю копійкою, проводжаючи вночі до табору й дивлячись їй услід голодними очима. Старших це неабияк тішило — вони знущались із Ернста та його нещасливої любові. Найгірше — що й любові жодної не було, принаймні з її боку. Вона його далі ігнорувала, дозволяючи, втім, чекати на зупинці.

Саме на зупинці місцеві його й виловили. Натякнули, щоби він більше не чекав, ішов собі до табору й мирно дрочив, не клеячись даремно до їхньої жінки. Вони так і сказали про Асю — наша жінка. Після цього Ернст і завівся. Спочатку він просто нахамив місцевим, потім почав махати кулаками.

Місцеві здивувались, звалили Ернста з ніг і надавали по нирках. Він повернувся до табору, мовчки, незважаючи на сміх та підйобки бригади, взяв свою саперну лопатку й пішов назад на зупинку. Бригада, раптом зрозумівши, що малого можуть просто покалічити, стурбовано потяглась слідом. Ернст ішов, уже знаючи, що має відбути все це до кінця, що повинен не відводити погляду, якщо не хоче й далі лишатись салагою-дрочилом, якого всі ганяють за вином і якого не люблять жінки. Він добре розумів, що потрібно готуватись до найгіршого, разом з тим відчуваючи, що погано буде лише на початку, а далі все стане ніштяк.

І з розумінням цього посунув на місцевих. Місцеві так і стояли на зупинці, святкуючи перемогу. Ернста вони, звісно ж, не чекали. Тим більше — всю бригаду. Ернст наскочив на них і за лічені секунди розхуячив лобове скло копійки. І місцеві, слід сказати, запанікували й звалили додому, вирішивши не зв'язуватись із цими неадекватними археологами.

Повітря було по-екваторіальному тепле й густе, жовток сонця плавав у воді, наче в киплячій олії. Вони відпросились у старого, змученого неробством грека і зійшли в порт з його тисячею барів, кав'ярень та пабів. І йшли набережною Клар-Кі, щоправда, лише до найближчої пивної, де на них, мовби випадково, звалились три китайські повії, дві нормальні, третя — зовсім дівчинка, так що він, Ніколаіч, на якусь мить забоявся, оскільки знав, що в Сінгапурі можна все, але тільки після 18-ти років.

І в ньому вже було прокинулось його вічне жмотство, якого він так старанно намагався позбутись. Проте всі почали його заспокоювати, і їм це, зрештою, вдалось. Надто вже йому, Ніколаічу, хотілося, аби вони вважали його своїм, надто вже він намагався їм сподобатись, усе це мало статись, і це сталось. Ніколаіч сп'янів уже після рому. А коли взяли таксівку й попхались до Чайна-тауну, і там, у тісних галасливих кварталах, на якійсь напівлегальній квартирі, звідкись з'явилась жахлива китайська горілка, він уже взагалі мало що розумів. Тим більше, вони йому весь час підливали, сміючись і плескаючи по плечу, так що він зовсім розслабився і втратив контроль. Одна повія була товста і горланиста. Вона сиділа на підлозі, викрикуючи щось незрозуміле і весь час обсмикуючи коротку, червоного кольору, спідницю. Інша була худа, з великими грудьми, що печально колихались, відволікаючи й відлякуючи.

А ось третя, наймолодша, була тиха й сумна, вона стояла при вікні, й гарячий відблиск вуличних ламп золотив її шкіру. Мала коротке волосся, що робило її зовсім юною, схожою на школярку. На обличчі мала забагато косметики, але Ніколаічу й це подобалось, оскільки виглядало теж по-дитячому, мило й ненав'язливо. Були в неї пухкі губи й довга тонка шия, перетягнута шкіряним нашийником із металевими шипами. Цей