Доки вони всі над ним сміялись, знущально й принизливо, доки вони його опускали перед сивим, перед пацанами з військової частини, яких він пригнав сюди, домовившись із командирами, він весь час думав лише одне — я зараз все зроблю, я все поправлю. Що він збирався правити, Ніколаіч і сам не знав. За останні два дні він настільки ускладнив собі життя, що невідомо було, з чого починати, аби все було добре. Йобана циганва знову його опустила, виставивши клоуном перед сивим. Ніколаіч уже уявляв собі, як сивий переказуватиме все це в офісі, як буде доповідати Марлену Владленовичу про його, Ніколаіча, поведінку, як він, Ніколаіч, буде виглядати після цього в очах усієї тієї наволочі, що працює на фірму, яким мудаком вони всі будуть його вважати. Ще якби вони не сміялись, якби вони так його не опускали, він би якось перетерпів, пережив би, а так вони просто витягували йому серце через горлянку і топтались по ньому своїми черевиками. І не було цьому кінця. Він стояв розгублений, із сльозами розпачу в очах, і до болю чітко пригадував це відчуття опущеності, в якому соромно було признатись і з яким потрібно було жити.

Ернст устиг згадати старі німецькі позиції, окопи, всуціль засипані сосновими голками, що пружинили під ногами, укріплення, погано збережені і всіма забуті. Він довго полював на них, знаючи, що десь тут, у цьому районі, згідно з фронтовими картами мали бути окопи. Проте ніхто з його друзів, котрі з ранку до ночі копали в лісах та болотах, виловлюючи з-під землі зброю, ордени, а головне — не врахованих ніким солдатів вермахту, за яких платили великі гроші, так ось — ніхто з його друзів про ці позиції нічого не знав. Більше того — з нього сміялись, говорили: чувак, це як із твоїми танками — не вигадуй, немає там ніяких окопів. Проте він, Ернст, не полінувався поспілкуватись із місцевими, і хтось із них признався зрештою, що окопи справді є, лише вони глибоко в лісі, і їх тепер навряд чи віднайдеш. По війні їх спеціально засадили соснами, оскільки в лом було витягувати з піщаних дюн довкола позицій усі ті снаряди й бомби, що залишились там із 43-го. Просто засадили всю цю піщану місцевість соснами, аби менше ходили. Ернст навкарачки проліз усі навколишні ліси й лісосмуги і натрапив-таки на обвалені траншеї, майже невидимі поміж сосновим корінням. І два дні не вилазив із цих піщаних ям, дбайливо пересипаючи гарячий пісок, начинений кулями, гільзами та армійськими ґудзиками. А вже ввечері другого дня хтось із місцевих здав його мінтам, котрі тут-таки приїхали на виклик і пов'язали чорного археолога Ернста Тельмана на гарячому. І коли його везли в район, у відділок, він переживав щось подібне, знаючи, що ближчим часом буде погано і що потрібно бути готовим до найгіршого. Потрібно пережити це передчуття неприємностей, яке потім обов'язково відступить, головне — перечекати і витримати.

Вже після завершення мореходки, коли Ніколаіч був молодим перспективним спеціалістом, який мріяв про кар'єру капітана торговельного флоту, вже тоді він усе добре розумів. Як він не намагався бути своїм, як не підлаштовувався, як не хотів улитися в трудовий колектив — його вперто не приймали, закидаючи йому, Ніколай, блядь, Ніколаічу, надмірне жлобство і відсутність почуття ліктя.

І він навіть не міг нічого заперечити, тому що справді не було в нього жодного почуття ліктя, не було й не могло бути. І вся родина в нього була така сама — жлобська й без почуття ліктя, і мама без почуття ліктя, і тато. І нічого — ні комсомол, в якому він виявляв активність, ні посада в управлінні, якої він, зрештою, добився, не зменшували цього відчуття опущеності. В будь-якій компанії, за будь-яких обставин він відчував себе приниженим, його вперто не сприймали за свого, як він не старався і що він не робив.

А його спроби виглядати нормальним, своїм чуваком лише все погіршували, закінчуючись тим, що про нього починали складати анекдоти. Його не любило начальство, не виявляли поваги підлеглі, йому не давали жінки, та він від них нічого й не хотів. У нього не було друзів, не було дітей, не було домашніх тварин. Людей, на яких він працював, він боявся, більше того — він навіть боявся виказати цей свій страх перед ними. І ось тепер він стояв і про все це панічно думав. І очі його ставали червоними від люті й безвиході.

І ще він згадав той випадок на угорському кордоні, в 90-х. Він тоді повертався з Мюнхена через Відень.

Без грошей, їжі й курива. Гостював у давньої подружки, Раї Штерн, з котрою вони разом навчались і яка після отримання диплома успішно змінила прізвище, виїхала в бундес і тепер співала в ресторані «Самовар». І ось, провівши з Раєю кілька шалених днів та безсонних ночей, висвітлених зсередини джином та віскі, Ернст вибирався додому, де на нього чекала Таміла, з якою в них усе лише починалось. Якийсь хорватський націоналіст уночі довіз його до Відня й викинув при залізничному вокзалі. Там він на свій ризик сів до Белградського потяга, сподіваючись якось перебути три години і зійти в Будапешті, уникнувши перевірок. І