Виїхавши за ангари, побачили нас.

Попереду котився жовткового кольору МТЗ з двома ковшами — один стримів попереду, мов бивні, інший метлявся позаду, як хвіст. В кабіні сиділи двоє — один у тільнику, інший у робі. За МТЗ пхався джип із Ніколаічем, позаду їхала вантажівка. У кузові вантажівки стояли кілька військових, з вигляду — якісь штрафбатівці з лопатами. Гімнастерки висіли на них, наче мамині сукні на старшокласницях. Недовірливо оглядали згори циганську бригаду на мерседесах та фольксвагенах.

МТЗ вирулив поперед нас і, розбовтуючи ковшем повітря, зупинився. Двигуна, втім, не вимкнули. Той, що в тільнику, і той, що в робі, виходити не поспішали, сиділи в кабіні, як шпаки, чекаючи наказів керівництва. Керівництво стало віддалік. Першим на злітну смугу зістрибнув коротун Ніколаіч. Вбрався, як на фронт, — був у камуфляжній куртці з теплим коміром і камуфляжних штанях, з-під яких визирали синього кольору кросівки. Товстий Борман, побачивши Ніколаіча, засміявся, всі тут-таки підтримали його. Ніколаіч, розуміючи, що сміються, скоріш за все, з нього, нервово забігав навколо джипа, відчиняючи двері й випускаючи назовні головного. Головним, як і вчора, був сивий, він бадьоро ступив на асфальт, притримуючи в руках свій кейс і діловито застібаючи ґудзика на піджаку.

Діловитість його була, втім, дещо робленою — він навіть не причинив за собою двері джипа, мовби лишаючи шляхи до відступу. Та й військові, яких вони привезли, виглядали не надто войовниче. Пострибали на асфальт і тупцяли за спиною в сивого, який озирався на них, не розуміючи, чому вони за ним ховаються.

— Шура, — запитав я Травмованого, — що тепер?

— Не знаю, — відказав Шура. — Подивимось.

— У них же постанови, рішення прокуратури.

— Знаєш, — сказав на це Шура, — може, в них і немає ніякого рішення.

— Ну як це — немає?

— Та так, — відповів Травмований, — немає. На понт беруть.

Сивий рушив у наш бік, але, не дійшовши, зупинився.

За ним підбіг Ніколаіч. А вже за Ніколаічем вишикувались штрафбатівці в нечищеному армійському взутті. Сивий картинно і якось театрально чи що повернувся в бік Ніколаіча і, навіть не дивлячись на нього, почав кричати. Ніколаіч закричав у відповідь. Так вони перекрикувались якийсь час, скошуючи на нас сповнені підозри погляди, аж доки комусь із них першому не дійшло, що ми їх не чуємо за невимкненим двигуном МТЗ. Зрозумівши це, сивий аж почервонів від досади та злості, а Ніколаіч замахав руками, як домашня птиця. Трактористи, врешті, зрозуміли, що махають їм, і двигун заглушили. Стало тихо.

— Ніколай Ніколаіч, — прокашлявшись, знову почав сивий, тепер уже цілком працюючи на публіку. — Що роблять сторонні на об'єкті? — махнув він кейсом у наш бік.

— Не можу знати! — чітко по-військовому, стукнувши підборами кросівок, козирнув Ніколаіч.

— Ознайомте товаришів із рішенням сесії й починайте демонтаж, — дозволив сивий.

— Слухаю, — відповів Ніколаіч, стікаючи потом та беручись червоними плямами.

Сивий швидко розкрив кейса, дістав звідти якийсь папір, сунув Ніколаічу. Ніколаіч важко проковтнув сухе осіннє повітря, що стало йому в горлянці, й рушив до нас. Підійшовши, розгубився. Не знав, кого потрібно ознайомлювати з рішенням сесії: насамперед — Ернста, котрий вважався офіційним працівником об'єкта, чи Травмованого, котрий до об'єкта жодного офіційного стосунку не мав, проте завжди міг дати в голову, чи все ж таки циган, котрих Ніколаіч особисто не знав, але боявся. Наші дивились на нього, не приховуючи сміху. Ніколаіч відчував це й пітнів ще сильніше. Врешті, витримавши паузу, Паша різко простягнув руку. Ніколаіч із полегшенням віддав йому папір.

Паша уважно проглянув постанову і передав Борману.

Той, ковзнувши оком по написаному, передав документ далі.

Виглядала постанова підозріло. По-перше, була відбита на ксероксі, по-друге, печатки на підписах розпливлись, мов соус на скатертині, а по-третє, й самі підписи жодної довіри не викликали. Сформульовано постанову було туманно, говорилось там здебільшого про внутрішній валовий продукт та поліпшення інвестиційного клімату, про демократичні перетворення та рівень довіри до влади, а ось про передачу аеродрому в чужі руки чи про необхідність заїздити тракторами на злітну смугу не було ані слова.