увесь час у розлуці, та все було марно. Тоді, бажаючи смерті, попросив він у коханої в нагороду за любов свою останньої ласки - нехай вона дозволить йому лягти коло себе погрітися трохи, бо він замерз, її дожидаючи; він уже мовчатиме, до неї й не доторкнеться, тільки нагріється, зразу й піде. Сальвестрі шкода його стало, і вона йому те дозволила на таких умовах. Джіроламо ліг обік неї, не торкаючись її. Одне йому на думці стояло - як вірно любив він її, як вона його одцуралась, як його сподіванки пішли за водою; і вирішив юнак, що годі йому жити: затаїв у собі дух, зціпив руки та так і помер коло неї, не ворухнувшися.
Через яку хвилю молодиця, дивуючись із його здержли-вості і боячися, щоб не прокинувся тим часом чоловік, обізвалась до нього потиху:
– Ну, Джіроламо, іди вже!
Не почувши обзиву, вона подумала, що хлопець заснув, і простягла руку, щоб його розбуркати, та, доторкнувшись до його тіла, відчула, що воно холодне як лід. Здивувалась молодиця, проте почала термосити його дужче, та він не ворушився; аж тоді впевнилась, що він помер. І страшно їй стало, і гірко; довго не знала бідна, що має діяти. Нарешті надумала порадитись із чоловіком; розбудила його й розповіла йому про сю пригоду, ніби вона комусь іншому при-ключилася, а потім спитала, як би він повівся, коли б таке з нею трапилось. Чоловік одказав їй, що мерця треба б однести потихеньку до його дому й покласти коло порога, а проти жінки він ніякої зазлості не мав би, бо вона, на його думкум жодного переступу не вчинила.
– Коли так, - сказала молодиця, - то давай так і зробимо.
Взявши чоловіка за руку, вона дала йому помацати мертве юнакове тіло. Стривожений чоловік скочив із ліжка, добув вогню і, не вдаючися в зайві розмови, натягнув на мерця його одежу; тоді, повністю переконаний у жінчиній невинності, взяв мерця на плечі, відніс, його туди, де він жив, і поклав біля порога.
Коли настав день і юнака знайшли мертвого біля дому, зчинився сильний лемент, а найдужче зойкала мати. Обдивились його всього, оглянули уважно - ніде ні рани жодної, ані сліду, що бито; лікарі сказали в один голос, що він помер із горя, як воно було і справді. Тоді тіло його понесли до церкви, куди прийшла засмучена мати з родичками своїми та сусідками; по нашому звичаю, жінки почали плакати над ним та голосити.
Поки там жінки в церкві над покійником заводили, чоловік, у домі якого він помер, сказав Сальвестрі:
– Накинь на себе каптур і йди в ту церкву, куди його понесли, стань у бабинці й послухай, що про те говорять, а я піду поміж чоловіки, чи не кажуть там чого проти нас.
Молодицю, хоч і пізно, обняв жаль; вона на те погодилась, бо хотіла побачити мертвим того, кому при житті й поцілунку шкодувала, тож одяглася й пішла до церкви.
Воістину дивовижна й недовідома сила кохання! Серце, що не одкривалось щасливій долі Джіроламовій, одкрилось тепер його недолі; в душі Сальвестриній спалахнув давнішній любовний пломінь і в такий пекучий жаль перелився, що, скоро вона забачила обличчя мертвого коханка, пробралась поміж жінками, як була, в каптурі, до його останків; з несамовитим зойком припала вона обличчям до трупа і навіть не встигла зросити його сльозами: тільки його діткнулась, вразив її на смерть той біль, що і його погубив.
Жінки почали потішати її, не знаючи ще, що то за одна, прохали її устати, та як вона не вставала, заходились її підводити; підняли її нерушиму, впізнали, що то Сальвестра, і побачили, що вона вже мертва. Тут усі жінки, які були в церкві, подвійними жалощами зворушені, ще дужче заридали та заголосили. Коли вістка про те вихопилась із церкви й дійшла до Сальвестриного мужа, що стояв між чоловіками, він довго плакав, не слухаючи нічиєї потіхи й розради. Потім розповів людям, що там були, про те, що зайшло вночі між тим юнаком та його жінкою, і таким чином всі узнали причину їхньої смерті і дуже за ними жалкували. Тоді взяли опорядили молодицю до гробу, поклали її на ті самі мари поруч юнака і поховали обох в одній могилі. Кого любов не могла з'єднати за життя, тих зв'язала смерть довічними узами.
Гвільєм Россільйонський дає своїй жінці з їсти серце Гвільєма Кабестанського, що його вона кохала, а він замордував; дізнавшись про те, вона викидається з високого вікна замку й помирає; її хоронять разом із коханцем
Коли доказала Неїфіла свою оповідку, розжалобивши нею всіх своїх подруг, король, не бажаючи порушувати Діонеєво-го права і бачивши, що більше нема кому оповідати, почав такими словами:
– Згадалася мені, милії мої жалібниці, одна пригода, яка вас, що над нещасливими любощами так ревне печалуєтесь, не менше має розчулити, ніж попередня, бо люди, яким вона приключилась, значнішого були роду, а доля їх іще страшніша була, чим у тих.
Чували ви, напевне, що, як розповідають провансальці, жили колись у Провансі двоє славетних лицарів і мали вони - той і той - свої замки і васалів своїх; одного звали Гвільєм із Россільйону, а другого - Гвільєм із Кабестану. Обидва вони були хоробрі войовники і між собою великі друзі - завжди, бувало, разом їздять на всі турніри, верхогони та інші змагання лицарські, і все в однаковому обладунку. І той і той жили кожен у своєму замку, миль за десять, чи що, один від одного; та хоч як вони другували й товаришували, а сталося так, що Кабестан закохався без міри у вродливу та привітну дружину Россільйонову і їй про свою любов і так і он як дав знати; вона теє помітила і теж його вподобала, знаючи його за вельми благородного кавалера, таким до нього коханням запалавши, що на все була готова, аби він тільки зажадав. Не довго ж довелося їй і ждати: зійшлися вони раз, удруге та почали любитися навсправжки. Тільки ж діяли вони не дужім обачно, і Россільйон те помітив і таким закипів гнівом, що любов його до Кабестана в смертельну обернулася ненависть та він таївся з нею краще, ніж коханці з своїми почуттями.взяв думку вбити суперника.
Коли Россільйон носився з тим своїм заміром, оголошено якраз у Франції великий турнір, про що Россільйон відомив негайно Кабестана через посланця, запросивши йогф одночасно до себе, щоб їм удвох порадитись - їхати на той турнір чи ні, а коли їхати, то що і як. Кабестан вельми тому зрадів і переказав, що неодмінно прибуде до нього назавтра на вечерю. Почувши се, Россільйон вирішив, що настав слушний час свій замір здійснити. Другого дня він озброївся, сів я на коня й поїхав із слугами своїми за яку милю від замку на чати, щоб перестріти тут Кабестана. Не малу годину чигав щ він на нього, та ось, нарешті, побачив свого суперника - той їхав до нього без зброї з двома неоружними джурами, і нічого злого не сподіваючись. Підпустивши його до певного місця, Россільйон вискочив по-зрадницьки з засідки.
– Згинь, падлюко! - крикнув він люто і тієї ж миті вгородив йому списа в груди.
Кабестан не спромігся не то боронитися, а й слова зронити - прошитий навскрізь списом, він звалився з коня та і за яку хвилю й сконав. Джури його, не впізнавши навіть, хто вбив їхнього пана, повернули чимдуж до свого замку. Тоді і Россільйон зліз із коня, розпанахав ножем Кабестанові груди і власними руками вийняв йому серце; загорнувши його в і прапорець од списа, дав нести одному слузі, наказав нікому не говорити про те ні слова, сів знову на коня і повернувся проти ночі до свого замку.
Дружина його, знаючи, що Кабестан мав прибути на вечерю, чекала його з великим нетерпінням; вона дуже здивувалась, що його немає, і спитала в мужа:
– А чого се Кабестана й досі немає, мій пане? На те одповів їй муж:
– Пані, він переказав мені, що до завтрього не може прибути.
Ся вістка ніби аж стривожила дружину. Тим часом Россільйон устав з коня, велів покликати кухаря й сказав йому:
– На тобі кабаняче серце і зготуй із нього найліпшу, яку можеш, потраву, та гляди, щоб смачна була! Як сяду я до столу, пришли її в срібному полумиску.
Кухар узяв те серце і заходився його дбало готувати, прщ клавши все своє уміння: покришив його дрібненько, дода^ приправ усяких і підлеви - і справді ласа з того вийшлї штучка. Тим часом Россільйон сів із жінкою вечеряти; чима: ло всячини було подано до столу, та господареві страва не йшла на душу - душогубство недавнє ще муляло. Тут кухаі прислав йому й ті ласощі; він велів поставити полумисок перед
